Розділ 43. Відліт

Істота завмерла в дверях, мов хижак, що чекає на найменший порух здобичі. Вона не рушала вперед, не кидалась – лише стояла, мовчазна, сповнена невимовної загрози. Ця тиша тиснула сильніше за будь-який крик. Вона не була порожньою – у ній вібрувало щось… хворобливо свідоме.

— Чому вона не нападає? – тихо спитав Лео, тримаючи зброю на рівні очей. Руки тремтіли. Лише трохи, але це тремтіння повільно ширилось тілом, як хвиля.

Він відчував це інстинктивно: не варто стріляти першим. Чи, може, просто не міг наважитись. Його палець був над спусковим гачком, але мозок кричав: зачекай.

Віктор, стоячи поруч, уже прицілився. Цілився точно в центр її грудей. Його рух був чіткий, зважений. Але коли він хотів зробити постріл, істота... злегка відступила. Тихо. Спокійно. І накрила себе своїм власним хвостом, мов щитом.

— Що воно робить? – здивовано прошепотів медик.

— Не схоже, що хоче атакувати... — обережно відповів Лео. — Можливо... вона розумна?

— Але що змінилося з минулого разу?

Істота й далі не наважувалась перетнути межу кімнати. Вона стояла рівно в отворі, жодна частина тіла – ні лапа, ні щупальце, ні хвіст – не сягали за поріг. Це здавалося навмисним.

Віктор ступив убік – повільно, намагаючись не зламати цю тендітну рівновагу. І одразу ж побачив, як вона відреагувала: не агресією, не стрибком, а... легким поворотом голови. Її погляд переслідував його.

— Вона... не хоче заходити? — кинув він, намагаючись розібратись у ситуації. — Стріляємо?

Його голос тремтів не від страху, а від непевності.

Істота повільно ворушила кінчиком хвоста. Це не було попередження. Радше – приглушене напруження. Як у хижака перед ривком: тіло мов зібрана пружина, а хвіст – тонкий баланс між рухом і стримуванням.

Медик зробив обережний постріл у підлогу поруч з істотою, але та навіть не здригнулась. Абсолютна концентрація, жодного натяку на тривогу.

— Слідкуй за нею. Я продовжу шукати сканер, – кинув він. – Не гаймо часу.

Лео ледь помітно кивнув у відповідь і зробив кілька кроків назад.

— Якщо вона нападе, краще нехай їй доведеться бігти далі... – буркнув сам до себе.

Віктор підійшов до койки, біля якої було розкидано інструменти. Його погляд одразу впав на пристрій, що здалеку нагадував сканер, але, щойно наблизившись, він зрозумів – це не те. Втім, і сказати, що саме це було, він теж не міг.

"В них явно інші технології", – пронеслася в голові приглушена думка.

Він продовжив оглядати кожен пристрій, що хоча б віддалено нагадував потрібний.

Лео стояв, стиснувши зброю, і дивився прямо в пусті очі істоти. Він намагався зрозуміти, що вона задумала.

— Ксантраксе, що воно таке? — кинув він сам до себе, не сподіваючись на відповідь. Але раптово механічний голос пролунав просто в нього в голові.

— ХИЖАК. МУТАНТ.

Голос був іншим – не таким, до якого шахтар уже звик. Той аж зойкнув від несподіванки, і його руки сіпнулись.

— КСАНТРАКСЕ?! — викрикнув шахтар, але все ще не увімкнув комунікатор на загальний канал. — ДЕ ТИ БУВ?! ЧОГО МОВЧАВ?

— Я. Згадував, — загадково відповів той.

— Згадував що? — здивовано запитав Лео.

— Як говорити. Багато нових даних. Треба було проаналізувати все і адаптуватись, — холодно кинув той.

— ВІКТОРЕ! Ксантракс ожив, ти чув його?! — кинув шахтар, цього разу в загальний канал.

— Що? — обернувшись до нього, відповів медик.

— Не чув?

— Я не можу зв’язатись з ним. Мої протоколи зв’язку обмежені. Схоже, якийсь збій. Я не можу підтримувати зв’язок більше ніж з одним носієм, — холодно сказав Ксантракс.

— Що він каже? І чому тільки тобі? — запитав медик.

— Е... Каже, що щось там з протоколами. І що говорити може тільки з одним із нас одночасно.

Віктор обернувся до Лео всім тілом і уважно глянув на нього. Він хотів був щось сказати, але той його випередив:

— Він каже, що те, за чим ми прийшли – не тут. Він намагався підказати, що воно лежить у кімнаті, але ми проігнорували його, — і за секунду додав: — А ще він каже, що це було грубо.

— Проігнорували? Він хоче сказати, що те дурне блимання – це був сигнал?! — голос медика звучав сердито, ледь не зриваючись на крик. — А про цю істоту що він каже?

— ВОНА НЕ ЗАЙДЕ У ЦЮ КІМНАТУ БЕЗ ПОВАЖНОЇ ПРИЧИНИ, — відповів Ксантракс до Лео.

— Каже, що не зайде сюди, — передав його слова Лео. — І що ми можемо просто вбити її, та вона нічого не зробить.

Медик підняв зброю на істоту.

— Куди там стріляти? В тіло? — коротко запитав він, більше сам до себе.

— Ближче до хвоста, — буркнув Лео, також підіймаючи зброю.

— На три? — запитав медик.

— Угу. Рахуй, — коротко відповів шахтар.

***

Айві продовжувала метушитися на кораблі, перевіряючи системи.

"Маневрені двигуни в порядку. Навігація працює. Генератори - живі." — перераховувала вона сама до себе.

Сет мовчки спостерігав за дівчиною, переводячи погляд то на її енергійні рухи, то на Дору, яка, здається, задрімала. Він обережно підійшов до неї, щоб переконатися, що з нею все гаразд. Втома, яка й досі не відпускала, здавалася ще глибшою в тиші корабля.

Дора лежала спокійно, з кожним вдихом носа ледь чутно сопіла. Її обличчя злегка морщилось, ніби щось снилося, але загалом вона виглядала розслаблено, мирно - так, як не виглядала жодного разу після пробудження. Сет ледь посміхнувся, вдивляючись у знайомі риси. У цю мить вона була просто втомленою дівчиною, не тінню катастрофи, яку пережила.

Після цього він підійшов до Пола. Хлопець досі лежав непритомний, його дихання було уривчастим, невпевненим. На щоках - нездоровий відтінок. Сет нахилився трохи ближче, ніби намагаючись почути більше, ніж просто подих.

Дивлячись на нього, скаут пригадав тренування. Пригадав тих, кого вже немає. Обличчя, які зникли так само раптово, як могли зникнути й ці.