Розділ 42. Сканер

Зайшовши через шлюз Віктор та Лео одразу рушили коридором до ліфта. Звичне мовчання корабля вже не здавалося таким гнітючим, але все ще давило на розум, як невиразний тягар, що осів десь на потилиці.

Світло ламп миготіло ледь помітно, відкидаючи подовжені тіні на металеві стіни, які здавались надто гладкими й безжиттєвими. Здавалося, що на кораблі нікого немає - але обидва знали, що це лише оманлива тиша, яка в будь-яку мить могла обернутися криком.

Медик ішов першим, тримаючи зброю на півспущеному положенні, злегка прикриваючи шахтаря своїм тілом. Лео ж, пригнувши плечі, ступав майже беззвучно, наче боявся потривожити щось, що ховалося в темряві.

— Ксантракс все ще мовчить? — коротко запитав медик, не зупиняючись.

Шахтар нахилив голову до комунікатора і буркнув ім’я ШІ, але у відповідь - тільки тиша.

— Угу. Можливо, після його перезавантаження він пішов глибше в систему? Або щось зламалось, — нервово відповів Лео. В його голосі звучала тривожна невпевненість, замаскована під буденність.

— А що ти взагалі про нього знаєш? — кинув медик, трохи повільніше, з ледь відчутним напруженням.

— Та не те щоб багато… — знизав плечима Лео. — Як я зрозумів, він - ШІ цього корабля. Але спершу він мене обманув. Казав, що він - один із вижилих. Уявляєш? ШІ, який прикидається людиною. Це ж… моторошно трохи, га?

Медик лише хмикнув - задумливо, глухо, з присмаком недовіри. Він не відповів. Але в його очах щось змінилось.

— А взагалі, я думаю, що цей ШІ вчинив розумно. Ну ти тільки уяви: зв’язатися з людиною, яка продерлась на корабель, — продовжував шахтар. — Допомагати їй, весь час прикидатися кимось живим. А потім - бац, і вона вже на гачку.

— І ти просто бездумно довірився невідомому голосу?

— Ну… так? Минулого разу такий самий врятував нам життя, — легко відповів Лео, ніби це було само собою зрозуміло.

— Ти про Роберта? — уточнив Віктор.

— Агась. Той же також зʼявився просто нізвідки. А потім - витягнув нас з дупи.

"Хто зна, чи врятував… Адже саме через нього ми зараз тут", — подумав медик, але вирішив промовчати.

— Гаразд. Ліфт. Третій рівень. Рухаємось швидко, — впевнено почав Віктор. Його голос був чітким, з тією звичною сухістю, яка не допускала заперечень. — Нам потрібно знайти сканер і, в ідеалі, ще якісь ліки.

— Але ти не забувай, що я ніц у цьому не тямлю, — знизав плечима Лео, трохи винувато, хоч і з усмішкою.

— Просто пильнуй, щоб до нас нічого не підкралося. Нам потрібно не більше двадцяти хвилин, — відповів медик, не знижуючи темпу. — Можливо, ми одразу побачимо, що там взагалі нічого нема.

Лео озирнувся й кинув погляд на робота, який досі наполегливо зішкрібав слиз з підлоги, обережно ковзаючи по липкій поверхні.

— Може, заберемо цього бідолашного з собою? — запитав він, нахиливши голову. — Не думаю, що йому подобається прибирати цю жижу. А мені не завадив би особистий прибиральник, га?

Віктор злегка хмикнув, але нічого не відповів. Його погляд уже був спрямований уперед - туди, де темніло продовження коридору. Він виглядав точно так само, як і раніше: металеві стіни, жовтувате світло ламп, тиша. І саме ця незмінність його чомусь заспокоювала - як старі шрами, до яких вже звик.

Діставшись до ліфта, він нахилився над панеллю - і завмер.

— Хм… А це… очікувано, — буркнув він напівголосно, вголос для себе. — Як я взагалі міг забути, що ми тут наробили?..

— І як тепер відчинити двері? — запитав Лео, підійшовши ближче. Його голос уже звучав не так безтурботно - радше насторожено.

Медик з надією подивився на двері, ніби вони могли змилостивитися самі. Але панель була розібрана - дроти стирчали назовні, частина контактів зникла, і система, здається, взагалі не реагувала.

— Є ідеї, як відчинити? — кинув Лео, переводячи погляд то на Віктора, то на двері, ніби сподівався, що хоч один із них зреагує.

— Ні єдиної, — сухо відрізав медик, навіть не намагаючись приховати роздратування.

— Ну, я можу спробувати одну штуку! — раптом пожвавішав Лео, з блиском в очах. — Гей, Ксантраксе! Можеш відчинити?

На кілька секунд запала тиша. Занадто довга, щоб бути простою затримкою. А потім світло над ними замиготіло, ледь помітно, ніби сам корабель відповідав із глузливою інтонацією. І тільки після цього двері повільно, з металевим зітханням, розсунулись. Освітлення повернулось до норми - різко, мовби нічого й не було.

— Схоже, він нас чує! — зрадів Лео, навіть не замислюючись, наскільки це взагалі нормально. Він впевнено ступив усередину ліфта, ніби йшов у звичне приміщення, а не в пащу невідомого.

"Ага. Тільки мовчить. І поводиться дивно", — майнула думка у Віктора. Його інстинкти волали обережність.

Медик зробив крок уперед - обережно, майже вагаючись. Він окинув шахту поглядом - глибоку, темну, без ані найменшого звуку знизу. Віктор повільно натиснув на третій блок на панелі, після чого ліфт різко сіпнувся й почав рух донизу.

***

Спуск пройшов спокійно, без несподіванок. Коли кабіна проїжджала четвертий рівень, обидва чоловіки мимоволі напружились. Віктор стиснув зброю міцніше, звівши її до грудей, а Лео повторив його рух, ковзнувши поглядом по панелі ліфта.

Двері, які ще раніше вибила істота, мовчки стояли прочиненими. За ними розверзався темний прохід - коридор, що губився у непроглядній темряві. Жодного джерела світла, жодного звуку. Але відчуття, що там щось є - щось мовчазне, сховане, що терпляче чекає - не зникло. Навпаки, воно давило, наче подих, що дмухає тобі в потилицю, хоча поруч нікого немає.

— Думаєш, воно десь там, сховалося і чекає? — запитав Лео, намагаючись зберігати легковажний тон. — Яке терпляче!

У його голосі ледь вловимо тремтіла напруга, захована під маскою впевненості. Жарти звучали тихо, як нервовий захист - спосіб не дивитись у темряву надто довго.