Розділ 41. Ди-Хайка

Сет разом із дівчатами швидко дістались штурмовика, де скаут одразу допоміг Дорі зняти скафандр. Тканина з липучками прилипала до забрудненої форми, і з кожним рухом дівчина затримувала подих. Вона намагалася не показувати, наскільки їй боляче, але стиснені зуби й напружене обличчя видавали її.

Скаут швидко оглянув її, але, окрім синців та забоїв, не помітив нічого критичного. Та коли він знову провів пальцями вздовж її грудної клітки - його вираз обличчя змінився. На дотик відчувався не лише набряк, а й слабке западання тканин зліва, що вже саме по собі було тривожним сигналом.

— Одне ребро точно тріснуло… або й кілька, — тихо пробурмотів він.

Дівчина важко дихала. Кожен подих супроводжувався судомною гримасою, попри прийняту раніше дозу знеболювального. В її погляді не було страху - лише втома й прихована впертість.

Скаут обережно підняв її на руки й доніс до вузького ліжка штурмовика. Під голову підклав дві подушки, після чого зімʼяв ковдру і злегка припідняв спину, намагаючись зменшити тиск. Він дочекався, коли дівчина зробить короткий вдих, і в той момент обережно натягнув ремінь навколо її грудей - так, щоби не заважати диханню, але зменшити амплітуду рухів у зоні перелому. Йому доводилося робити це раніше - нечасто, але достатньо, щоб руки працювали автоматично.

— Це повинно трохи полегшити біль, — пробурмотів він, ховаючи залишки емоцій за звичним спокоєм.

Після цього Сет швидко оглянув штурмовик у пошуках чогось холодного - можливо, якийсь запас медичних гелів чи хоча б ізольований контейнер. Але в них навіть холодильника тут не було.

— Дідько... На цьому куску заліза зовсім нічого корисного, — буркнув він сам до себе. — Айві, є ідеї, як можна охолодити пластину або зробити лід?

— Можна спробувати розібрати капсулу кріокамери й дістати звідти термоелемент, — кинула інженерка, не озираючись. — Я зберу імпровізовану кріопушку. Але для цього мені... потрібен час. Ну і повернутись на той корабель.

Сет різко повернувся до неї:

— А ти не можеш пояснити, що саме потрібно? — важко видихаючи запитав він.

— Усередині кріокамери є фазовий охолоджувач на основі азотидного ізотопу, — заговорила Айві, майже з ентузіазмом. — Його суть - у керованому поглинанні тепла при фазовому переході з аморфного стану в тетрагональну кристалічну ґратку. Це дозволяє стабільно знижувати температуру до мінус 140–150 без надлишкової енерговтрати.

Вона жестом показала розмір між пальцями.

— Мені потрібен сам теплообмінний осередок — така собі капсула діаметром із гайковий ключ, усередині неї кристал-ядро.

— Іншого варіанту немає? — втомлено запитав скаут.

— Ні. З того, що є у нас - я не зможу зібрати нічого корисного, — хитнувши головою, відповіла інженерка.

— Не потрібно так ризикувати, — втрутилась Дора. — Нічого страшного не сталось.

— Ти дихаєш через біль, у тебе зламана кістка біля легені, і почався набряк. Це не дрібниця, — невдоволено, але з турботою в голосі кинув Сет. — Нам сидіти в цій бляшанці ще кілька циклів, щонайменше.

Скаут перевів погляд на ілюмінатор, за яким виднівся безкінечний простір космосу. Порожній, байдужий і абсолютно тихий.

— І це якщо Роза взагалі прийме сигнал і одразу повернеться.

Погляд Дори ковзнув на Айві, яка, схоже, вже розробляла схему чергового винаходу. На її вустах зʼявилась легка посмішка, а в голові виплив образ Тандари.

"Вони схожі... Та також любила майструвати щось в екстремальних умовах,” — подумала з сумом вона. — “Цікаво, як в них були справи після... того що сталось.”

Сет обернувся до Айві, що готувалась одягнути скафандр, й кинув:

— Спершу всі повернуться на штурмовик. Можливо, у Віктора буде краща ідея.

— Але! — почала Айві, але скаут лише підняв праву руку, демонструючи, що ніяких "але" він не прийме.

Дівчина скривила невдоволену гримасу, але промовчала.

— Я беру скафандр і йду туди. Повернусь з іншими, — коротко кинув Сет, підіймаючи скафандр, у якому була Дора. — Айві, перевір системи штурмовика. Краще бути готовим в разі чого летіти звідси якнашвидше.

Інженерка коротко кивнула і рушила до крісла пілота, кинувши легкий погляд на Дору. На її обличчі не було страху - лише рішучість і внутрішнє гудіння думок, що вже збирали схему з деталями, якої ще навіть не існувало.

***

Сет зійшов зі штурмовика й направився до шлюзу. Корабель виглядав інакше: по контуру корпусу тьмяно горіла зовнішня підсвітка, а з ілюмінаторів пробивалося м’яке світло, створюючи враження, ніби він... чекає. Чекає когось або чогось, що має увійти.

Він відчував дивну втому, що пронизувала кожну частинку його тіла. Не фізичне виснаження, а важку, тягучу втому. Здавалося, ніби з нього витягнули частину життя. Таке вже траплялось інколи - особливо після запеклих боїв або переслідувань, коли всі його відчуття загострювались до межі, а потім - різко, без попередження - вимикались.

Коли Сет був молодшим, він задавався питанням - чому. Але медики на базі тільки розводили руками й казали щось про відпочинок та баланс. За роки служби скаутом він уже змирився з цим і, здається, навчився розуміти власні межі. Та сьогодні він почувався більш вижатим, ніж зазвичай.

Роздумуючи про це, скаут наблизився до шлюзу та легко відчинив двері. Його починало дивувати, наскільки настирливо корабель закачував повітря в цю частину, і скільки кисню тут було.

Він обережно постукав у двері, за якими ховалась інша частина команди, хоч і знав, що ті нічого не почують. Просто звичка.

— Це я. Заходжу, — кинув він у комунікатор.

— Угу, — відповів медик.

Зайшовши до кімнати, скаут одразу наблизився до Пола.

— Без змін? — запитав він.

— Угу. Я спробував перевірити, чи це та сама рідина, — відповів медик, показуючи руки в слизу.

— І що? — запитав Сет.

— Не знаю. Воно в’язке, але не тримає форму. Не схоже, що воно… живе? — невпевнено додав медик. — Але й мертвим це не назвеш. Враження, ніби воно чекає чогось. Ніби воно неповне.