Розділ 40. Втеча

— Ось тут. За цими дверима, — сказав Лео, вказуючи пальцем уперед.

Сет підійшов ближче, мовчки глянув на панель і приклав до неї долоню. Жодної реакції. Панель лишалась темною, мов мертва.

— Можливо, спробувати... — почала Айві, але в ту ж мить двері зі скреготом розсунулися.

За ними, просто біля стіни, стояв Пол. Нерухомо. Спиною до них. Сяйво від ліхтарів ковзало по його скафандру, утворюючи дивні, ледь помітні відблиски.

Айві машинально ступила вперед - але відчула, як чиясь рука рвучко схопила її за передпліччя. Вона обернулась - це був Сет. Дівчина вже набрала повітря, щоб накричати на скаута, але той мовчки вказав на діру у скафандрі Пола. З неї стікала чорна рідина, залишаючи тонку лінію, що повільно сповзала донизу.

Серце інженерки шалено забилось, немов двигун, що от-от піде в рознос. Повітря завмерло в горлі, мов чужорідний клапан, не даючи ні вдихнути, ні сказати бодай слово.

Сет обережно ступив у темне приміщення, тримаючи зброю наготові. Кожен його рух був точним, мов хірургічний розріз - без жодного зайвого звуку. Ліхтар на скафандрі ковзнув по стінах, вихоплюючи уламки металу, темні плями на підлозі й застиглі тіні.

І раптом - Пол різко обернувся.

Рух був занадто різким, майже неприродним. Усі завмерли. Аж тоді з комунікаторів пролунав його голос - сухий, надтріснутий, як старий дріт:

— Це ви...

І в ту ж мить його коліна підкосилися. Тіло Пола впало на підлогу, наче знеструмлене, з глухим ударом.

Айві рвонула вперед, майже стрибком оминувши Сета. Її пальці вже тягнулися до скафандра Пола, а в очах палала тривога. За нею, не гаючи ні секунди, кинувся Віктор - швидко, різко, без жодного слова. Медик діяв на автоматі: серце ще не встигло завмерти, а тіло вже працювало.

Крізь скло шолома лиця майже не було видно - тільки ледь вловимі відблиски ліхтарів на візорах.

Віктор обережно провів рукою по правому боці скафандра Пола - й та безперешкодно увійшла всередину. Там, де мала бути герметична броня, була дірка - щось випалило або вирвало цілу ділянку. Краї прориву обліплював в’язкий чорний слиз, що ледь тремтів у світлі.

Віктор ухопив Пола під плечі й спробував підняти, та навіть попри полегшену вагу завдяки скафандру - один він його не витягне.

— Допоможіть! Заберемо його на штурмовик! — кинув він.

Лео вже забіг усередину, але Сет раптово гаркнув:

— Зачекайте! Треба обдумати варіанти, — його голос звучав неприродно холодно.

— Що тут думати?! — вигукнула Айві. — Це ж Пол! І він поранений!

Не чекаючи дозволу, інженерка нахилилася й спробувала підняти Пола разом із Віктором.

— Чорний слиз, — кинув Сет.

— І що?! — роздратовано відповіла Айві.

— "Вони залазять у тіла", — продовжив скаут. — Ми впевнені, що це він?

Електричний струм пройшов тілом Лео, як рефлекс - мимовільна відповідь на те, що він щойно почув.

— Сет... має рацію, — нарешті мовив Лео. — Я сам бачив істоту, в якій жило це “щось”.

— Це ПОЛ! — гаркнула Айві. — Вікторе, Доро?! Чого ви мовчите?!

— Я... не знаю... — невпевнено озвалася Дора, що досі стояла в коридорі.

— Навіть якщо він “заражений” - я його тут не покину. Ми зможемо його вилікувати, — кинув Віктор, підіймаючи Пола й рушаючи до виходу з кімнати.

Сет зробив крок убік, перегороджуючи шлях. Медик наткнувся на нього плечем і різко крикнув:

— Мене зупинить тільки постріл, — його голос звучав рівно, майже беземоційно, але в цьому спокої відчувалась загроза.

Скаут сильніше стиснув зброю. Його інстинкти кричали : "Не можна цього робити. Це небезпечно. Через це група може постраждати".

— Відійди, — тихо, але наполегливо сказав Віктор. — Не змушуй мене штовхати тебе.

— Сете, я теж вважаю, що його не можна залишати, — озвалася Дора.

— А ми можемо постраждати, якщо заберемо його, — відрізав Сет. — У нас немає жодної ізольованої кімнати. Жодного безпечного місця.

— І через те, що ти боїшся - ти прирікаєш його на смерть?! — вигукнув медик. — В тебе немає права вирішувати чужу долю.

— Я відповідаю за вас, — нервово видав Сет.

— Та мені начхати. Пол — поранений. І ми йдемо на штурмовик. Хочеш — залишайся тут. Або допоможи, — різко відповів медик.

Сет мовчки зиркнув на Віктора, який тримав непритомного Пола під пахвами, закинувши його руки собі на плечі, - наче волочив товариша вогневою смугою. Поруч Айві підтримувала ноги, притискаючи їх до себе, аби скафандр не тягнувся по підлозі.

Вони несли його разом, важко, але з рішучістю, яка не залишала простору для сумнівів.

Лео глянув на Сета, потім перевів погляд на двох, що тримали Пола.

— Він — один із нас, — нарешті кинув він, підходячи до Айві. — Я понесу.

Скаут невдоволено зиркнув на шахтаря й важко видихнув.

— На штурмовику подумаємо, що зможемо зробити для нашої безпеки, — сказав він, підходячи до Віктора. — Я понесу. Лео, в тебе поранена нога. Доро - прикривай нас.

Його голос звучав рішуче, хоч і з гіркотою.

Віктор вагався ще мить, але зрештою передав ношу скауту. Пол не був велетнем, але медик уже явно втомився - та ще й був худорлявішим за нього.

— На ліфт? — запитала Айві. Її голос тремтів, ніби от-от зірветься на плач.

— Так. Якщо енергоживлення вже відновлене - це найшвидший шлях, — відповів Сет.

— Є одна проблема, — раптово озвалася Дора. — Його скафандр.

— Що саме ти маєш на увазі? — запитав Віктор.

— Він пошкоджений. А наш штурмовик - ззовні. І шлюзу немає.

— Вакуум... — тихо мовив Віктор.

— Угу. Саме він, — підтвердив Сет, не відводячи погляду від Пола.

— І що нам робити?! — вигукнула Айві, майже зірвавшись. У її голосі вже відчувалась паніка, що підступала до горла, як гаряча хвиля.

— Я можу віддати свій, — спокійно сказав Віктор. — Ви затягнете Пола на штурмовик, а потім повернетеся за мною.