Розділ 39. У пошуках Пола

— Що це, бляха, було?! — вигукнув Лео сам до себе, озираючись навколо. — Ксантраксе?!

Екрани ще злегка миготіли, ніби грались з освітленням в кімнаті.

Сет різко озирнувся на решту - переконавшись, що всі цілі, він негайно перевів погляд на Лео і рявкнув:

— Ти що зробив?! — у його голосі звучала не просто злість, а гнів, змішаний з тривогою.

— О, я тебе чую! — з полегшенням вигукнув Лео. — Я... е-е, просто виконав інструкції Ксантракса.

— І в чому вони, до біса, полягали?! — Сет вже наближався, майже випромінюючи напругу.

— Ну... — ніяково почав Лео. — Він сказав мені вставити картку. Що без цього корабель... розвалиться. Я подумав...

— Ти подумав?! — обірвав його Сет, не стримуючи роздратування. — Ти на цьому кораблі вперше, з незнайомим ШІ, і вирішив "просто послухатись"?!

Поки вони говорили, до Лео вже підходили Айві та Віктор. Кроки інженерки були швидкими, збудженими - ідеальне поєднання тривоги та люті.

— Ти що твориш, взагалі?! І де Пол?! — викрикнула вона, важко дихаючи.

— Він... унизу. Я... зачинив його в кімнаті. Безпечній! — додав поспіхом, побачивши вираз її обличчя.

— Що значить "в безпечній кімнаті"? — втрутився Сет, усе ще на взводі.

— Ксантракс сказав, що так буде краще. Що він... захищений, — голос Лео тремтів, і впевненість покидала його з кожним словом.

— А де цей твій Ксантракс зараз? — буркнув Сет, повільно переводячи погляд на темні екрани. — Хочу глянути йому в його кляте віртуальне обличчя.

— Ксантраксе? — Лео гукнув у загальний канал, напружено вслухаючись у тишу. — Тут є до тебе... кілька питань.

Мовчанка. Жодного звуку, жодного хрипу, навіть знайомого фонового шепоту систем. Ніби сам корабель затамував подих.

— Щось він не відповідає, — невпевнено озвався Лео, стискаючи пальці в кулак.

— Гаразд, — різко сказала Айві. — Йдемо до Пола. І вшиваємось звідси, поки не стало ще гірше.

— Агась... — прошепотів Лео, не відриваючи погляду від мерехтливих екранів. Щось змінилось, і те, що Ксантракс не відповідає - бентежило шахтаря.

Сет знову взяв планшет Айві, щоб оглянути карту, і тикнув в Лео ним.

— Де саме?

Шахтар кинув погляд на неї, після чого підняв голову на скаута.

— Я проведу. Пішли, — впевнено кинув він, вже роблячи пів-крок у бік дверей.

Але Сет зупинив його, схопивши того за ліву руку.

— Я йду першим, — холодно кинув він. — Покажи як пройти нижче.

Тілом шахтаря пробіг легкий холодок. Рука інстинктивно сіпнулась, але він приховав це.

— Тут двері. За ними сходи. Я їх відчинив ось цим, — холодно мовив він, протягуючи ключ-карту охорнця скауту. — І відпустки руку.

Сет одразу послабив хватку і розжав долоню, звільняючи руку Лео. Він швидко взяв ключ-карту і втупився у планшет.

Шахтар тикнув пальцем на двері, що знаходились близько до ліфта поруч з якими група проходили раніше.

— Ось тут сходи. Далі трохи пройти коридорами - і з них у технічний відсік. Через нього я проходив від їдальні. Але я не впевнений, що в їдальну можна зайти, — спокійним голосом мовив Лео.

— Чому? — перепитав Сет.

— Бо я, скажімо так, влаштував там гарний бабах.

— Бабах? — перепитала Айві. — Ти десь знайшов вибухівку?

— Та ні. Просто викрутив вентиль, а потім вистрілив. За мною гналась чорна хрінь, Ксантракс допоміг її вбити.

— Тобто ти також їх зустрічав? — запитав Віктор.

— Угу, одна була прямо... — він кинув погляд на підлогу, де нещодавно була мацака. — ось тут?

Він швидко почав мотати голову в пошуках щупальця, але того ніде не було. Сет напружено повторив за ним, і за мить - вся команда шукала щось.

— Де? І що було? — насторожено запитав скаут.

— Щупальце. Воно... напало на мене, — обережно сказав шахтар, уникаючи деталей. — Але мало бути прямо тут! Я сам бачив, ще декілька хвилин тому.

— Ми бачили, як ці щупальця вростали в істот... — з легкою панікою в голосі додала Дора.

— Пу-пу-пу... — задумливо коментував шахтар свої пошуки. — Я навіть не помітив нічого. Ніби крізь землю розчинилось!

— Не думаю, що в нас є час шукати це, — озвався Віктор.

— Але і справді, куди воно бляха ділось? Не кажіть тільки, що ця хрінь може рухатись сама по собі?

— Йдемо звідси швидше. Лео, прикривай спину разом з Віктором. — озвався Сет, прямуючи до виходу з кімнати.

— Агась, ніяка Річ не залишиться непоміченою, — весело відповів шахтар.

Сет прийняв звичну стійку та повільно рушив вперед. Його не відпускало дивне відчуття тривоги, ніби кожна частинка його тіла кричала, що тут щось не так.

***

Група швидко рухалась рівнем до проходу вниз.

Лео постійно оглядався. Холодок повз по спині, і кожен раз, коли він обертався, йому здавалося, що в темряві позаду щойно зникла якась тінь. Він нічого не бачив, але відчуття чужого погляду не відпускало.

Його нога починала боліти, але він ігнорував сигнали від свого тіла сподіваючись, що воно пройде саме.

Сет, що йшов попереду, раптом уповільнив крок. Він підмітив, що світло в коридорах стало яскравішим, і де-не-де на стінах почали миготіти технічні індикатори, які досі були мертвими.

Проходячи повз одну з дверей, Айві раптово підскочила і підбігла до них ближче.
Ті випромінювали легке синювате світло по контуру. По всій площині дверей повільно розходились енергетичні хвилі, схожі на брижі на воді, ніби за ними щось дихало або стримувало величезний тиск.

— Це що, фазовий барʼєр?! — викрикнула вона, її голос у комунікаторі був сумішшю захвату і невіри. Вона простягнула праву руку до мерехтливої поверхні.

— Не чіпай! — гаркнув Сет, роблячи крок у її бік.

Але Айві вже була надто близько. Її цікавість, як завжди, виявилася сильнішою за будь-який наказ. Легенько, майже невагомо, вона торкнулася кінчиками пальців пульсуючої поверхні.