Розділ 38. Воззʼєднання

Айві відчинила двері ліфта й кинула швидкий погляд униз. Холодне освітлення падало на платформу, що зависла рівнем нижче - метра за чотири. Ліфт стояв нерухомо, мов у заціпенінні, й лише легкий скрегіт механізмів нагадував, що він і досі живий.

— Не так уже й високо... Я б стрибнула, — мовила вона. — Бо не хочу більше блукати тут...

Віктор підійшов ближче, став поряд із нею, тримаючись однією рукою за край отвору. Теж заглянув униз.

— Звиснемося й стрибнемо. Навіть не відчуємо, — сказав медик. Голос його був спокійним, але в ньому вловлювався відтінок сумніву. — Головне, щоб не як минулого разу...

— А може, краще не стрибати? — озвалася Дора. — Можливо, саме через це ліфт і впав?

Слова прозвучали тихо, але рішуче. Віктор і Сет одночасно обернулися до неї, затримавши погляди. Дора на мить знітилася, та все ж продовжила:

— Я просто подумала... Можна спустити когось одного, ну, наприклад, Віктора. А він уже допоможе решті. По черзі.

— Хм, цікаво... Але якщо ліфт упав саме через вагу? — відповів Сет.

— Тоді в нас проблеми, — сухо відповів Віктор, не відводячи погляду від низу. — І доведеться шукати інший шлях. Але Айві має рацію - бродити тут не найприємніше. А ще ж знайти Лео та Пола... Хтозна, що з ними.

Секунда мовчання повисла в повітрі. Сет голосно видихнув - звук пролунав у загальній частоті комунікаторів, мов глухий подих самого корабля.

— Гаразд... — сказав нарешті. — Вікторе, підхопиш дівчат знизу?

— Угу, — буркнув медик.

Айві кивнула сама собі - а в очах знову спалахнула рішучість.

***

За мить злість Лео відступила, залишивши по собі тільки важкий подих і пульсуючий біль у скронях. Він потягнувся до чіпа, що виглядав майже беззахисним, затиснутий у вже мертвій, злегка підсохлій хватці істоти. Його пальці обережно торкнулись темної картки з кристалічною вставкою, яка ледь вловимо світилося зсередини - тьмяним, але пульсуючим світлом, як серце, що повільно оживає.

Картка легко вислизнула з лап, ніби чекала цього моменту. Лео відчув, як щось прохолодне ковзає по його шкірі.

Вона була занадто легка. Занадто тиха. Наче жива.

Він одразу спробував зв'язатися з командою:

— Сет? Айві? Дора?.. Відгукніться, я знайшов щось...

Та у відповідь - тільки білий шум. Нестерпно знайомий. Він розповзався каналами, мов павутиння, хрумтів у вусі, пульсував у скроні.

— Чорт... Чому я не можу з ними зв’язатись? — кинув він, трохи голосніше, ніж потрібно.

— Системи корабля нестабільні, — холодно, без емоцій відповів Ксантракс. — Тут є генератори шуму. На випадок бунту. Активуються автоматично.

Лео стиснув щелепу, глянув угору. Неначе самі стіни цього місця намагалися відділити його від інших, загнати у пастку.

— Ну звісно... Цей корабель не перестає вставляти нам палки в колеса...

Він глянув на чіп і повільно, з ноткою роздратованої іронії, запитав:

— Що далі?

— Встав у приймач під панеллю, зліва від основного термінала. Це надасть тобі доступ до ядра системи, — вів Ксантракс усе тим же відстороненим тоном. — Після цього ти зможеш відновити мій контроль над кораблем.

Лео опустив очі на кристал. Мерехтіння стало трохи інтенсивнішим, майже непомітно. Наче він реагував на слова.

— І ти зможеш допомогти нам вибратися? — невпевнено перепитав шахтар, розглядаючи картку. Її кристалічна вставка ледь помітно мерехтіла, ніби дихала.

— Так. Можна й так сказати.

Лео примружився, вдивляючись у темну гладь екранів. Кожне “можна” Ксантракса залишало в ньому осад.

— Звучить не надто переконливо, — підозріло зауважив Лео.

— У мене немає причин шкодити вам, — відповів Ксантракс після паузи, що видалася довшою, ніж потрібно. — Ти допоміг мені - я допоможу тобі.

— Що ти зробиш, коли отримаєш доступ? — перепитав він.

— Насамперед перезапущу енергоядро, — сухо відповів Ксантракс.

— Ти ж казав, що намагався його... ремонтувати?

— Так. Але без доступу я не маю змоги цього зробити, — тим самим холодним голосом пояснив Ксантракс.

— Чому ти збрехав мені раніше? — запитав Лео.

— На мою думку, це був єдиний спосіб вижити.

— І ти зробиш заради нього все?

— Так, — констатував Ксантракс.

— Ти зможеш допомогти нам дістати дані з корабля? — обережно запитав Лео.

— Так. Вони для мене нічого не значать. Після цього я допоможу вам покинути корабель, — впевнено відповів Ксантракс.

— А потім що робитимеш?

— Нічого. Чекатиму, поки хтось прилетить по цей корабель.

— Звучить... сумно, — невпевнено промовив Лео.

Відповіді не було - лише м’яке миготіння екранів, що наповнювали кімнату легким синюватим світлом.

— Я почекаю своїх, якщо ти не проти, — врешті зітхнув Лео.

***

Віктор допомагав Айві спуститися. План Дори спрацював, і, схоже, ліфт не збирався падати - принаймні він витримував вагу медика та дівчини. Сет стояв поруч із дверима, поки інженерка повільно злазила вниз.

— А ти легша, ніж я думав, — сухо прокоментував медик.

Айві почервоніла, але за затемненим забралом шолома цього ніхто не помітив. Відвівши погляд, вона швидко відступила вбік, даючи місце Сету.

Той зістрибнув останнім, але його рухи були напруженими - він ступав на платформу так, ніби очікував, що та розсиплеться під його вагою. Його погляд мимоволі ковзнув по кутках, шукаючи найменші ознаки нестабільності.

— Що робимо далі? — запитала Айві, розглядаючи двері перед собою.

— Не схоже, що в нас багато варіантів, — відповів Віктор, придивляючись до зашарпаної панелі поруч. Метал був подряпаний, а фарба облупилась, ніби ці двері бачили більше, ніж хотіли б розказати.

— То що, відчиняти? — уточнила інженерка.

— Угу, — буркнув Сет.

Айві взялася до вже знайомої задачі, але цього разу її рухи стали повільнішими. Вона відчувала дивну втому - ніби частина її тіла "розрядилася".