Розділ 36. Секрет Ксантракса

Лео дістався до дверей, що вели на верхній рівень. Він зупинився, стискаючи ключ-карту в руках. Світло від його ліхтаря ковзало по пошарпаних панелях, підсвічуючи уламки й залишки на підлозі. Подихи ставали глибшими - не від втоми, а від очікування. Нарешті він увімкнув комунікатор.

— Я на місці, там нікого немає?

— Нікого, — відповів голос Ксантракса, відлунюючи трохи електронним шумом. — Одразу за цими дверима - буферна зона. Потім перший пост охорони. Далі - невеличкий коридор. Пройдеш його, повернеш праворуч. Там ще один коридор, до самого кінця...

— Може, вже досить коридорів? — перебив Лео, втомлено стискаючи зброю. — В мене від них клаустрофобія розвивається.

— Потім ще один поворот ліворуч. Упрешся в подвійні двері. Я за ними, — сухо закінчив Ксантракс, ігноруючи коментар.

Лео зітхнув. Його пальці вже ковзнули до панелі поруч із дверима.

— Ну гаразд, — прошепотів він сам до себе. — Шоу продовжується.

Він приклав картку до сканера. Тихе клацання. І двері поповзли вбік, відкриваючи прохід уперед.

Перед Лео простяглася буферна зона - вузьке приміщення, що колись, мабуть, служило шлюзом між рівнями. Зараз вона радше скидалася на імпровізовану барикаду.

Пошарпане світло миготіло з розбитих ламп над головою, відкидаючи нервові тіні на стіни. Металеві ящики, столи, навіть панелі з розібраних шаф були безладно звалені в купу, створюючи химерну барикаду посеред приміщення. Кути столів виступали, наче списи, а зігнуті листи металу - як шрапнель, що застигла в повітрі під час вибуху.

Лео повільно пройшов усередину, роздивляючись простір довкола. Пил, змішаний із запахом старого мастила і чогось кислого, в’ївся в кожен сантиметр простору. Тиша тиснула, як вакуум. Він провів ліхтарем по кутках.

Сліди боротьби були очевидні. Подряпини на стінах. Кров на підлозі - засохла, темна, змазана, наче хтось ковзав або тяг щось важке. Біля одного з ящиків лежала людська рука. Просто - рука, відірвана вище ліктя, зі зламаним кістяком, що стирчав немов спис. На пальцях - залишки тактичних рукавичок. Другу кінцівку він помітив за кілька метрів - нога, вкрита чорною уніформою охорони, з химерно вивернутим коліном і роздертим черевиком.

— Якщо це твоя "безпечна зона", Ксантраксе, то я б краще залишився в їдальні, — пробурмотів він у мікрофон, повільно наближаючись до барикади.

Він сперся на одне з укріплень і відчув, як конструкція хитнулася. Метал скреготнув, наче бурчав йому в спину. Довелось перелазити - крок за кроком, тримаючи зброю напоготові. Ящик ковзнув під ногою, і Лео ледь не влетів головою в трубу над собою.

— Ага. Чудово. Елегантність рухів рівня черепахи в порцеляновій крамниці, — пробурчав він, зістрибуючи на інший бік барикади.

Йому довелось пригинатися, щоб не зачепити край вентиляційного кожуха, що звисав зі стелі, немов тент, обвуглений зсередини. Щось текло з нього, темне, клейке. Лео не зупинявся, але очима встиг відзначити: форма плям під ногами свідчила про те, що щось тікало звідси - або когось тягли. Рухалися до виходу.

Двері в кімнату охорони стояли прочинені. Він на мить зупинився. Ліхтар повільно осяяв приміщення.

Воно виглядало, ніби всередину вкинули вибухівку, а потім ще двічі пограли в боулінг шоломами. Перекинуті столи, вибиті панелі управління, розбиті екрани, що потрісканими уламками лежали на підлозі, відблискуючи світло ліхтаря. Один з терміналів усе ще миготів - його екран то згасав, то знову оживав рядками зашумленого тексту.

На стіні - кров. Багато крові. Вона текла від стелі до підлоги, розмазана, як мазки пензля. Прямо посеред приміщення - уламки бронежилета, зігнутого немов папір. Щось дуже сильне і дуже рішуче побувало тут раніше.

Лео обережно ступив усередину. Очі водили по кутках, шукаючи загрозу. Раптом він помітив щось блискуче серед уламків - два картриджі для зброї.

— О, бодай щось, — пробурмотів він і нахилився, піднімаючи їх. Один одразу ж вставив у свій зарядник, викинувши старий. Картридж із тихим клацанням увійшов у гніздо.

Він зробив ще кілька кроків, зупинився біля розбитої панелі комунікації й торкнувся її екрану. Нічого. Жодного сигналу. База ніби захлинулася у власному мовчанні. Погляд ковзнув по ще одній плямі на підлозі - вона не була схожа на кров. Більше на щось органічне, слизове. Чорне. І блискуче. Торкатись він не став.

***

Айві підключила пристрій до дверей, що були посередині. Її серце шалено калатало, а в голові крутились сотні думок. Вона кинула короткий погляд через плече на Сета. Той стояв мовчки, спокійний, як завжди.

Поряд, трохи осторонь, Віктор присів навпочіпки біля потворної чорної кінцівки — мацаки, яку Сет відтяв кілька хвилин тому й кинув на підлогу. Вона лежала на металі, важко дихаючи рідиною: з розірваного краю повільно стікала яскраво-зелена слизова маса, що пульсувала у тьмяному світлі аварійного освітлення. Її в’язкість нагадувала силіконовий гель, але всередині можна було помітити мікроскопічні волокна, що ритмічно смикались — наче досі шукали імпульс від мозку.

— Хм, цікаво... — Віктор нахилився ближче, вдивляючись у зріз. — Не бачу нервових закінчень. Жодного синаптичного вузла.

Він обережно підчепив край тканини уламком труби, що валявся поруч.

— Тут... якесь гібридне волокно. Органічна структура... — пробурмотів медик.

— Воно ж мертве? — з тривогою запитала Дора.

— Не зовсім, — Віктор постукав по мацаку, яка ледь чутно відповіла вібрацією. — Вона... відокремлена, але ще жива. Немає нервів, бо тут інша система передачі імпульсів. Можливо, симбіотична. Або рідинна, як у деяких паразитичних організмів. Є ймовірність, що тіло передає сигнали не через електрику, а через хімічний каскад.

Сет нахилився ближче, стискаючи гвинтівку в руках.

— Виглядає гидко. Але не такі вже вони й міцні, — кинув він.

Віктор підняв одну з присосок, що вкривали внутрішню частину мацаки.