Розділ 35. Небажані знахідки

Двері перед шахтарем відчинилися. Світло від ліхтаря Лео хиталося в темряві, вирізаючи з мороку обриси коридору. Після пережитого в їдальні Лео почувався, як натягнута струна. Він зробив кілька кроків у коридор, зосереджено вдивляючись уперед і слідуючи вказівкам Ксантракса.

— Оглянути двері зліва, так? — злегка нерозбірливо запитав Лео.

— Так.

Шахтар одразу помітив те, про що йому говорив Ксантракс. Двері в кімнату були наполовину відчинені, ніби застрягли. З цього ракурсу не було видно, що за ними, тож Лео продовжив рух обережними кроками.

Заглянувши в кімнату, перше, що кинулося в очі, - кілька тіл, що лежали на підлозі.

— Чудово, знову тіла... — почав шахтар, але за мить помітив, що це не тіла.

Посеред кімнати лежали уламки андроїдів.

— А може, і не тіла. В них щось металеве, — додав він.

Шахтар зробив кілька кроків ближче, щоб оглянути вміст кімнати.

Десятки розібраних андроїдів лежали на підлозі та столах. Їхні металеві кінцівки були розкидані по всьому приміщенню, а корпуси - розкриті, ніби хтось щось шукав усередині. Деякі з них були розламані на шматки, з дротами, що стирчали назовні, наче розірвані вени. Повітря було наповнене запахом спаленої електроніки та чогось гіркого, металевого.

— Що тут сталось? — запитав він.

— Хм. Їх тут не повинно бути. Це стюарти. Коли ввели посилений контроль після витоку, весь персонал замінили ними. Залишили тільки вчених і охоронців.

У правій частині кімнати стояло ліжко, схоже на те, де шахтар залишив Пола.  
Уламки люстри були розкидані по всій кімнаті, змішавшись із частинами андроїдів та меблями.

— Гаразд, не марнуй свій час, — озвався Ксантракс. — Рухайся обережно. Істота - за поворотом.

Лео ще раз оглянув приміщення й помітив невеличку камеру під самою стелею в лівому кутку. Він уже хотів запитати Ксантракса, але в останню мить передумав. Потім повернувся до коридору й продовжив рух до розгалуження, зиркаючи на інші двері вздовж стін. Деякі з них були вкриті подряпинами, на інших - застиглі потьоки крові.

— Схоже тут багацько що сталося... — прокоментував Лео.

— І істоти до цього не причетні. Я на власні очі бачив, як одного бідолаху забили до смерті тільки за те, що той косо глянув на одного з вчених, — холодно додав Ксантракс.

Лео зупинився за кілька кроків від перехрестя, очікуючи на подальшу команду.

— Він близько. Зайшов у другі двері праворуч. Але є погана новина.

— Що там ще? — запитав Лео, важко видихаючи.

— Ще одна істота. Інша. Симбіот. Мутований. Не бачу стару, можливо... вона зайняла його тіло.

Лео ледь не вперше почув у його голосі нотку суму.

— Звучить... небезпечно? — обережно відповів він.

— Не більше, ніж чиста форма істоти. Я б навіть сказав, що симбіота вбити легше - його тіло регенерує значно повільніше.

Лео притиснув гвинтівку ближче й обережно виглянув із-за повороту.  
Коридор тягнувся ще метрів на десять і закінчувався глухою стіною. Шахтар почав повільно просуватись до протилежного кінця, щоб краще бачити кімнату, де перебувала істота. Його кроки були обережними й тихими - настільки, наскільки це було можливо.

***

Темрява мала колір ржавого заліза. І смак - мідний, як кров. Пол лежав, не розуміючи, як довго. В голові не лишилося нічого, крім гудіння. Воно било зсередини, заповнювало скроні, запливало за очі. Його тіло здавалося чужим - важким, як уламок броні. Спочатку він навіть не зрозумів, де його руки. Чи є вони взагалі.

Світ знову загорівся - слабкий, блимаючий. Десь поряд запрацював екран. Бліде синє світло прорізало темряву. Пол намагався підняти голову, але все тіло здригнулось від болю, як від удару струмом. Він застогнав, звук був хрипким, надто гучним, надто справжнім.

Промінь світла миготів перед очима. То ближче, то далі. В голові роїлись уривки. Коридор. Голос Лео. Вогонь. Падіння. Темрява. А тепер - цей екран. І порожнеча.

— Гей... — прошепотів він, більше на рефлексі. — Хтось...

Ніхто не відповів.

Він заплющив очі - і відкрив знову. Миготіння екрана ніби ставало гучнішим. І справді, крізь це синє світло почали проступати іконки. Круги, квадрати, якісь лінії. Незрозумілі слова.

Пол намагався зосередитися.
"Що це? Інтерфейс? Чи просто марення?" — промайнуло в його голові.

Руки ще не слухались, але пальці трохи сіпались. Він спробував потягнутись, але щось стиснуло його груди. Біль. Міцний, рваний і глибокий.

— Лео... — цього разу гучніше. — Ти де, чорт забирай...

Темрява відповіла мовчанням.

Пол заплющив очі знову. У вухах заклало. Ніби щось змінилося. Простір став тіснішим. І з цього тиску, з самої його глибини, прозвучав голос.

— Він пішов.

Пол здригнувся. Голос був холодний. Чіткий. Надто правильний. Не схожий на когось зі знайомих.

— Що?..

— Він кинув тебе. Як непотрібну деталь. Як пошкоджений інструмент.

— Ти хто такий... — хрипко запитав Пол.

— Він замкнув двері. Спеціально. Щоб ти не заважав. Щоб ти зник. Помер. Спокійно. В темряві.

Пол заплющив очі, намагаючись зібрати думки, але вони танули. Немов мозок ковзав у слизькому тунелі - нічого не вдається схопити. Залишались лише крихти. Картинка: обличчя Лео, змазані панелі, чорна кров, тінь істоти. Падіння.

— Ні... він... він не такий...

— А ти впевнений?

Голос звучав тепер ближче. Ніби хтось нахилився над ним. Пол відчував подих. Холодний, як мороз у шахті.

— Лео втік. Як завжди. Всі тебе залишають.

Пол спробував підняти руку. М’язи сіпнулися, але більше нічого не вийшло. Він застогнав - і знову побачив миготіння. Білі контури замінили зелені. На екрані щось змінилось - тепер там крутились символи. Пульсації. Цикли.

— Допоможіть... — більше з надією, ніж зі свідомістю сказав Пол.

— Всі пішли. — Голос не змінився. Ані краплі емоції. — Істота тепер тут. Вона знає, що ти один.