Розділ 33. Алонсі

Темрява. Але не та, що на кораблі. Інша, тепліша. Сповнена запахом розпеченого металу, мастила і далекого, ледь чутного сміху Айві, що лунав у старому технічному ангарі на базі. Це була темрява під заплющеними повіками, у світі, де ще існували мрії.

— Поле, ти впевнений, що ця опора витримає? — запитала дівчинка років десяти, яка нагадувала дорослу Айві, з сумнівом дивлячись на хитку конструкцію, яку вони збирали вже третій цикл поспіль. Її окуляри, тоді ще простіші, з’їхали на кінчик носа, а волосся було зібране у хвіст, з якого вперто вибивалося кілька рудих пасм.

— Звісно, витримає! — відповів Пол. Його голос звучав дитячим і безтурботним. Він затягував останній болт із такою силою, що аж суглоби хруснули. — Я все розрахував. Це буде справжнє колесо огляду!

Вони стояли на верхівці своєї незавершеної конструкції - сплетіння старих балок, іржавих труб і списаних панелей, яку вони з гордістю називали «Проєкт "Зоряне Око"». І вони збирали його прямісінько посеред старого ангару на верхніх рівнях. Майже двадцяти метрове приміщення було ідеальним для такого. Їх відправляли сюди розбирати старі кабелі, але вони вирішили зробити собі дещо інше - дещо особливе.

— Вигляд, звісно, не найкращий. Але весело! — сміючись додав Пол.

Айві сіла поруч на холодний метал, звісивши ноги у порожнечу. Вона не боялася висоти. Вона боялася лише нудьги.

— А потім ми зробимо його з антигравітаційними кабінками, — мрійливо сказала вона. — Щоб вони не просто оберталися, а плавали навколо осі. І з голографічними феєрверками на кожному оберті!

— У нас навіть на звичайні кабінки матеріалів не вистачить, — пробурмотів Пол, звіряючись зі своїми кресленнями на старому планшеті. — Нам потрібно ще щонайменше з десяток списаних машин розібрати.

— Дрібниці! — відмахнулася Айві. — "Позичимо" у дядька Нолана. Анна казала, що зможе його відволікти. У нього їх повно, той і не помітить. Або розберемо старий транспортник батька. Він все одно ним майже не користується.

Пол усміхнувся. Він завжди був реалістом, а вона - мрійницею. Але саме тому вони й працювали разом. Він рахував, а вона - вигадувала, де взяти те, чого не вистачає.

Він сів поруч і теж подивився вниз. На мить їм обом здалося, що колесо вже обертається, що вони підіймаються все вище, залишаючи внизу сіру буденність. Вони бачили не іржавий каркас, а майбутнє, сповнене світла, сміху і дивовижних винаходів.

— Колись ми збудуємо щось по-справжньому велике, Поле, — прошепотіла Айві, злегка стукнувши того по плечу. — Щось, що змінить усе.

— Я знаю, — відповів він, відчуваючи тепло її довіри. — Обов'язково збудуємо...

***

Лео продовжував спостерігати, як за дверима формувалось щось.

— Дідько! Що це за хрінь? — хриплим напів-криком промовив він.

Але Ксантракс мовчав.

— І куди, ти, бляха, зник?! — продовжував Лео.

Він перевів погляд на зброю у своїх руках. Довга гвинтівка з двома змінними картриджами здавалась йому досить легкою. На її верхівці розташовувся коліматорний приціл, що все ще працював. Невеличка червона точка в його центрі злегка вібрувала.

— Спокійно, Лео. Це майже як бур... — говорив він сам до себе. — Ти проходив курси, тебе вчили.

Його руки злегка тремтіли, дихання зрадницьки не вирівнювалось. Шахтар почав кидати погляд на різні елементи в кімнаті в пошуках кращої схованки.

Він знову перевів погляд на двері. Здавалось, що вже чітко можна побачити голову з якої виходять декілька мацак. Вони рухались по дверях й склу, ніби намагались знайти прохід всередину. Очей в істоти не було - лише чорна порожнеча, як глибока шахта.

— КСАНТРАКС, ЧОРТ БИ ТЕБЕ ПОБРАВ, ДЕ ТИ? ЩО МЕНІ РОБИТИ! — не стримуючи себе кричав Лео.

Раптово він побачив, як одна з мацак істоти з силою вдарила в двері. Костюм заглушив весь звук, але й без того було зрозуміло - вона хоче потрапити всередину.

— Чудово. Просто, курва, чудово. — сказав шахтар вилазячи з під столу.

Він направився в протилежну частину кімнати й спробував перекинути столи. Але ті були приварені до підлоги. Після чого він спробував лавки - але результат той самий. Він помітив пару дверей, одні поменші, а інші, побільші, знаходились поруч з зачиненим вікном для передачі страв. Лео підбіг до них і спробував відчинити. Але термінали лише зрадницьки миготіли червоним. Тоді він спробував вибити віконце вдаривши по ньому прикладом, але результату не було.

— Та що з цим кораблем не так! Могли ж зачекати Роберта і летіти з ним! — бурмотів він. — Але ні, треба було підписуватись на план Рози!

— Ти закінчив своє ниття? — раптово озвався Ксантракс.

— ДЕ ТИ БУВ?! — гаркнув шахтар.

— Думав. Бачиш трубу біля дверей?

— Біля яких ще дверей? — сказав Лео оглядаючи двері перед собою.

— Та не ці! Ті, за якими істота. — роздратовано промовив Ксантракс. — Це магістраль плазмового палива для кухонних плит. Якщо ти трохи пустиш газу, він почне повільно заповнювати приміщення. Він без запаху, але дуже горючий. Але навіть не думай стріляти по ньому!

— І я маю влаштувати тут великий бабах? Еффектна смерть, але вмирати я не хочу. — обурився Лео.

— Не бабах. Лише спалах. Труба вже деякий час перекрита, тому там мають бути лише залишки. Цього буде достатньо, щоб відволікти її. Тобі треба відійти до менших дверей. Вони ведуть у технічний відсік.

— І як ти хочеш щоб я це провернув? — запитав шахтар.

— Там є вентиль. Вони дистанційно відчиняли його у випадку заворушень тут. Але після перезавантаження системи - я не можу цього зробити. Там є ручний режим.

— Агась. Тобто відчинити і бігти до дверей? — скептично запитав Лео. — А далі що?

— Я відчиняю двері. Ти заходиш в коридор. Я відчиняю двері до істоти. Ти стріляєш. Я зачиняю двері технічного коридору.