Розділ 31. Вони залазять в тебе

"Це дурна ідея. Дуже дурна ідея. Як і подорож до цього корабля."

Ці слова неслись у голові Пола, коли він відштовхнувся ногами від краю шахти. Стрибок був коротким - але вирішальним. Його скафандр миттєво зафіксував зміну траєкторії, злегка компенсувавши гравітацію і пом’якшивши прискорення, та все одно - повітря всередині стало ніби густішим. У вухах задзвеніло.

Платформа ліфта була зовсім поруч. Ноги ледве торкнулись її, коли шахта навколо раптово здригнулась. Мерехтіння світла над головою - коротке, ніби хтось блимає ліхтариком - і важкий клац у механізмах десь під підлогою. Платформа стрепенулась.

І почала падати.

— ТРЯСЦЯ! — встиг викрикнути Пол, перш ніж його притисло до металу.

Лео бачив як Пол впевнено наближався до нього і неочікувано відчув - платформа під ногами піддається. Мить - і вона рушила вниз, забираючи його разом із Полом. Не було ні звуку початку руху, ні плавного старту - тільки жахливий, розривний скрегіт металу й відчуття, що підлога зникає.

Його ноги злетіли в повітря, скафандр різко зафіксував переміщення, кинувши навантаження на стабілізатори.

— А-А-А-А! — прокричав він в своєму скафандрі.

Платформа продовжувала летіти, навіть без натяку на зупинку. Пола вже притисло до поверхні, він намагався вчепитись об платформу, але та була надто гладкою. Скафандр гарячково перерозподіляв навантаження.

І раптом - глухий удар. Наче вся маса тіла впилась в підлогу. Платформа влетіла в магнітну подушку, що мала слугувати аварійним гальмом. Але замість плавного загальмування - її різко стиснуло, і вже за мить з такою ж силою відкинуло вгору. Неначе гігантський батут, що зустрівся з корпусом на швидкості.

— Охрі... — вирвалося з Пола, якого кинуло на кілька десятків сантиметрів над поверхнею.

Лео інстинктивно намагався схопитись за щось, але ті, хто проектували цей ліфт - явно не розраховували на такі події. Його голова хитнулась уперед, перед очима - біле світло, потім потемніння. Навіть із компенсацією - тіло зреагувало.

— Агов… Пол… — хрипло пробурмотів він. — Нас що... вже прибило?

Він перевів погляд на Пола, що лежав на платформі і не відповідав. Платформа, здавалось, стабілізувалась в своїй позиції і шахтар зробив декілька кроків до Пола відчуваючи сильний біль в ногах.

— Гей, ти там як? — продовжував він говорити в комунікатор.

Пол лежав лицем донизу й Лео обережно обернув його. На шоломі виднілась тріщину, а його очі були заплющені.

— Прокидайся! — прокричав Лео.

— ДІДЬКО, ВІКТОРЕ! ВІН БЕЗ СВІДОМОСТІ. — Додав він вже у загальний канал, але у відповідь лише білий шум.

— СЕТЕ! ВІКТОРЕ! — Гарчав він. — ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ?! ПОЛ ПОРАНЕНИЙ!

Лео підняв голову догори, але світла не було. Там, де здавалось мали бути двері - він бачив лише гладку поверхню стіни.

— Щоб їм добре було, — додав він відчуваючи все сильніший біль в тілі.

Раптово двері за його спиною відчинились, відкриваючи довгий коридор в якому на секунду зʼявилось світло, але швидко зникло. В цей момент перед очима Лео, прямісінько посеред шолому зʼявився голографічний екран в якому було щось незрозумілою мовою.
Шахтар спробував прибрати це махаючи руками, але нічого не виходило.

— Хто, бляха, придумав робити дисплей посеред скла. Який ще й сам по собі запускається! — Буркнув він.

Врешті решт йому вдалось вимкнути дисплей, але він відчув легкий укол прямісінько в спині.

— АЙ! Що це... — він не встиг договорити, як відчув сильну насолоду і легкість. Здавалось весь біль, що ще секунду тому наповнював його тіло кудись зник, залишивши місце лише приємній безтурботності.

— Ооох... Як добре... — промямлив він, дозволивши собі мить насолоди, якої не очікував посеред напівтемного кошмару.

Лео повільно опустився на дупу, присівши просто посеред платформи. Спина ковзнула вниз уздовж металу, поки тіло не знайшло стабільної точки опори. Дихання вирівнялось, і з кожним вдихом світ навколо ставав… яснішим. Контури металевих панелей, дрібні подряпини на стінах шахти, навіть тріщина в шоломі Пола - усе здавалося трохи чіткішим, ніж зазвичай. Немов хтось навів фокус.

"Ого... це ж що воно в мене вбухало?" — подумав він. — "На таке можна і підсісти..."

Пульсація болю в ногах повністю затихла, перетворившись на ледве помітне тепло. Напруга, що досі скувала плечі, зникла - ніби її й не було. І навіть звук - постійне шипіння кисню в скафандрі, та білий шум з комунікаторів - все це злилось у приємний фоновий гул, схожий на колискову.

Очі блиснули, але не від страху. Вперше за кілька годин Лео відчув щось схоже на спокій. І кайф.

— Ну хоч щось хороше сьогодні… — пробурмотів він і посміхнувся, роздивляючись, як світло від аварійних лампок миготіло на платформах шахти.

Він нахилився трохи вперед і махнув рукою в повітрі, перевіряючи, чи дисплей знову не з’явиться.

— Ну от і добре… нарешті щось послухалось, — зітхнув він і сперся ліктями об коліна. — Пол, друже… ти краще прокинься, поки я тут не почав бачити веселку й танцюючих прибиральників.

Лео здавалось що пройшла ціла вічність перед тим, як еффект легкості не розвіявся, залишивши тільки приємне тепло, що розходилось його тілом.

— Це було... Цікаво. — сказав він підводячись на ноги.

— І, нічого не болить, — додав, махаючи руками і дригаючи ногами.

Після чого його погляд знову ковзнув на Пола, що все ще лежав.

— Чорт, чорт... — шахтар підійшов до Пола, — Що робити?

Лео ще раз спробував звʼязатись з командою, але відповіді не було.

— Може я зможу піднятись? — пробубнів він активовуючи магнітні боти.

Він зробив невпевнений крок на стіну, але ноги лише зіскользнули вниз.

— Ага... ясно. — пробурмотів Лео, стискаючи зуби. — Значить, ніякого акробата з мене сьогодні не буде.

Лео озирнувся. Шахта тягнулась угору в непроглядну темряву, а сам він стояв унизу. Поруч лежав Пол без свідомості.