Розділ 30. Коли тремтять пальці

Айві стояла над столом у невеличкому відсіку штурмовика. Її пальці блискавично перебирали дрібні деталі, мікросхеми, дроти. Поруч лежав акумулятор, що ще декілька хвилин тому слугував резервним живленням на штурмовику.

Навколо - розсипані інструменти, обгорілі дроти, корпуси перероблених адаптерів. Вона припаювала компактний роз’єм, одночасно тримаючи в голові напругу, потрібну для кожного типу панелі. На корпусі пристрою вже було три перемикачі - кожен для іншого типу дверей: стандартні шлюзи, внутрішні технічні, аварійні з підсистемою захисту.

— Це буде швидко, — пробурмотіла вона сама до себе. — Вставляєш, перемикаєш, даєш імпульс — і двері відкриваються. Теоретично.

Вона взяла компактний модуль, під’єднала тестовий роз’єм і дала короткий імпульс. Індикатор на верхній панелі мигнув тричі - система спрацювала.

— Спрацювало! — вигукнула вона, і майже одразу почала охолоджувати контакт.

Корпус був невеликий - трохи більший за долоню. Усередині - стабілізатор, імпульсний перетворювач і захист від зворотного струму. До нього кабелем підʼєднувався акумулятор, який Айві планувала закинути у наплічник. Все це вона зібрала з уламків, що знайшла у відсіку, а деякі елементи - ще зі станції. Роза дозволила взяти їх «про всяк випадок».

Віктор підійшов ближче, спостерігаючи за її рухами.

— Воно точно не вибухне?

— Усе, що генерує енергію, має такий шанс, — усміхнулась вона. — Але ні. Це буде наш ключ. Вставив — і двері відкрились. А якщо не відкрились - то згоріла тільки ця штука, не ми.

Сет мовчки спостерігав. Його очі пробіглись по корпусу пристрою. Потім він кивнув.
Айві накинула наплічник і взяла гвинтівку.

"Важча ніж я думала" — пронеслось в її голові.

— Гаразд. Рухаємось повільно, в разі небезпеки - відкриваємо вогонь за командою. Не поцільте один в одного, — промовив Сет.

***

Вони вийшли зі штурмовика, один за одним ступаючи на металеву поверхню корабля. Повітря в скафандрах здавалося важчим, а тиша - ще щільнішою, ніж раніше. Попереду - внутрішній шлюз, двері якого вели вглиб корпусу. Саме туди й прямував Сет, перевіряючи заряд гвинтівки та тримаючи погляд на оточенні.

— Шлюз виглядає стабільно. Айві, підготуй пристрій, — озвався він, не зупиняючись.

Проте Айві раптово зупинилась.

— Почекай! Там нижче — ілюмінатор. Я бачила його ще під час стиковки з кораблем. Звідти, можливо, буде видно частину нижніх рівнів. Якщо істота там… або щось ще… це може дати нам перевагу.

Сет зупинився, подивився в бік шлюзу, тоді на Айві.

— Ти хоч бачила під яким кутом корпус йде?

— Так! Але я думаю я зможу його дістатись.

— Або зірватись.

— Не зірвусь. Якщо зрозумію, що далі ніяк - повернусь.

Скаут глянув на неї, поглядом в якому читалось : "Ти ж не відкинеш цю ідею поки не спробуєш, так?". Важко зітхаючи, він промовив :

— Не відходьте далеко. Я залишаюсь тут. Вікторе, підеш із нею.

— Прийнято, — коротко відповів медик і рушив за Айві.

Вони зійшли корпусом нижче, ледве роблячи кроки. Корпус корабля під різким кутом йшов вниз, але магнітні чоботи поки допомагали рухатись. До ілюмінатора залишалося буквально декілька метрів, але корпус - остаточно пішов униз. Він перетворювався на майже вертикальну стіну з рідкісними виступами та стиками між панелями, за які ще можна було зачепитись.

Айві спинилась. Погляд ковзнув донизу - ілюмінатор був на рівні її пʼятки… але на півтора метри нижче по крутому схилу. Слизька поверхня металу, без поручнів, з ледь помітними борознами, які не витримають вагу.

— Здається, магніти не впораються, — промовив Віктор, хапаючись за один із виступів. — Слизько.

— Стань ось сюди — кинула Айві. — Тут ти зможеш встояти, якщо нахилишься до корпусу. А я повисну на твоїх ногах.

— Ти з глузду зʼїхала?!

— Ні. Але це єдиний варіант який я бачу.

— Я не згідний з цим! — викрикнув Віктор. — Сете, вона хоче повиснути на мені щоб глянути через ілюмінатор! — додав він, цього разу в загальний канал.

У відповідь лише глибокий видих, за яким послідувало :

— Айві, ні.

— Але... — почала вона.

— Ні. Хочеш - сідай за штурмовик і дивись. — Перебив її скаут.

— Я не буду бачити так добре з нього. — буркнула вона у відповідь.

— Ну ось. Підіймайтесь.

Айві хотіла була щось додати, але Віктор вже почав рух до Сета та Дори і в неї не залишилось іншого вибору, як доєднатись до нього.

***

Всі четверо зупинились біля внутрішніх дверей шлюзу. Скло, крізь яке вони намагались розгледіти внутрішній простір, було каламутне. Зі зворотного боку по ньому повільно стікала темна, вʼязка рідина, залишаючи за собою довгі потьоки, схожі на кров або мастило. Вони виглядали неначе пульсували, хоч усі розуміли - то лише відблиски ліхтарів.

— Її не видно, — тихо промовив Віктор. — Але щось там є.

Сет мовчки кивнув і ступив уперед. Він став прямо перед дверима, тримаючи зброю наготові. Його тіло напружилось, очі ковзнули склом, вишукуючи найменший рух. Віктор зайняв позицію по інший бік дверей, майже дзеркально, лише трохи відступивши, щоб бачити і коридор, і Айві, яка почала підключати пристрій до панелі доступу.

Дівчина швидко підключила пристрій до акумулятора в наплічника. Її руки тремтіли, але рухались точно. Вона під’єднала роз’єм дверей, перевірила перемикачі, виставила потрібний режим живлення і натиснула кнопку запуску. В панелі щось клацнуло - короткий розряд іскри освітив її обличчя на мить.

— Імпульс пішов. Зараз має спрацювати... — пробурмотіла вона.

Сет не зводив очей із дверей. Його дихання було важким, але рівним. Дора стояла за ним, стиснувши гвинтівку, хоча руки її трохи трусились.

— Якщо щось буде — стріляйте тільки по команді, — спокійно промовив Сет, не відводячи погляду.

Світло навколо ледь померкло. Хвиля напруги пройшла по всій групі. Ніхто нічого не сказав - кожен чекав, затамувавши подих. Лише м’який тріск у дротах і повільне зростання напруги у кабелі порушували тишу.