Розділ 29. Секрети Ностромо. Частина 2

Сет ішов повільно, мов тінь, кожен його крок був вивіреним. Пальці стиснули руків’я зброї міцніше, ніж зазвичай. Попереду - тиша. М’яке біляве світло віддалялось позаду, поглинаючись стінами. Новий коридор здавався глухим, мов замкнута скриня, і дихання в шоломі здавалося надто гучним.

Нарешті - дверний проріз. Широкий, не схожий на попередні. Відчинений.

Сет зупинився, припав до стіни, одним оком визирнувши в темряву. Кімната була просторою. М’яке синє світіння струменіло з рядів контейнерів і напівпрозорих капсул, що тягнулися вздовж обох стін. Всередині кожної - в’язка рідина, яка здавалася живою. Вона пульсувала, мов реагуючи на присутність. Жодного дисплея, жодної панелі - тільки рідке, холодне світло.

Він жестом підкликав Лео й Дору, не зводячи очей із приміщення.

Лео підійшов обережно, притискаючись до стіни, а Дора - за ним, кроки м’які, мовби боялась потривожити повітря.

Сет першим ступив усередину. Його ліхтарик ковзав по рідинах, і кожна капсула відповідала відблиском, як мертве око.

Раптом - щось ковзнуло в кутку кімнати.

Холодок, що прокотився хребтом. Не звук. Не рух. Ніби саме повітря змінило напрямок, зморщилось, на мить відмовилось бути звичним.

Сет зупинився.

Відчуття було, як коли ти знаєш, що хтось дивиться, хоча жодна камера не активна. Коли простір позаду стає важчим, хоч нічого не змінилось. Він повільно розвернувся, рухаючи ліхтарем, ніби розтинаючи ним морок.

Кут кімнати.

Решітка вентиляції під самою підлогою. Ледь помітна. Ліхтарик ковзнув по ній. Нічого. Порожньо. Але Сет не опускав зброю.

— Що таке? — шепоче Лео, але не наближається.

Сет мовчить. Його погляд вп’ялився в темну дірку під ґратами. Немовби вона дивилася у відповідь.

В голові - тихий гул, легке тремтіння, не звук, а як вібрація в глибині тіла. Внутрішній барометр скафандра не фіксує змін, але щось… не так.

— Тут щось було, — хрипко каже він. — Я це відчув.

— І де воно зараз? — обережно запитала Дора.

Сет зробив крок ближче. Світло ліхтаря пронизало щілину в решітці. Порожньо. Але...

Там щось рухнулося. Зовсім трішки. Ніби легкий подих повітря.

Сет завмер. Його дихання було повільним, контрольованим. Очі не відривались від вентиляційної решітки.

Він нахилився нижче, щоб зазирнути глибше. Металевий хід, не вище метра, тягнувся вдалечінь. За півтора метра - перехрестя: одне з відгалужень різко йшло вниз, немов вузька шахта, що зникала в чорному проваллі. На самому стику було щось. Темна пляма, ледь помітна.

"Схоже на іржу… Але в ній щось інше", — промайнуло в його думках.

— Не знімайте шоломи. У вентиляції щось є, — промовив він, вирівнюючись. — Можливо, якийсь вірус… або грибок.

— Може, саме через це тут така тиша? — припустила Дора.

— Можливо.

— Погляньте, — раптово озвався Лео. — Тут якась діра.

Сет наблизився до нього. Шахтар стояв біля протилежного кута й показував за велику колбу - діаметром щонайменше півтора метра. За нею, ближче до стіни, виднілася широка діра на підлозі. Вона вела у вузький коридор, переплетений дротами, де зовсім не було світла.

— Схоже на технічний прохід, — озвався Сет.

— Але що могло зробити цю діру? — запитала Дора.

— Виглядає нерівною… Це точно не різак. Може, вибух? — припустив Лео.

— Тоді були б уламки, — відповів скаут. — А їх немає.

Сет нахилився ближче і провів рукою по краю дірки. На кінчиках пальців залишилась чорна рідина, схожа на мастило. Він підніс руку ближче до шолому, щоб оглянути її.

— Вʼязка... Може, мастило? — почав скаут. — Крізь цей клятий костюм не відчуваю нічого. Але знімати його не хочеться...

Сет ще раз просвітив прохід, уважно оглянувши його.

— Гаразд. Я зістрибну і швидко огляну, що там, — промовив він.

— А нам що робити? — відповів шахтар.

— Зачекайте тут. Я не збираюсь йти далеко - лише гляну, куди воно веде.

— Мені це не подобається, — пробубнів Лео.

Сет нічого не відповів. Він підійшов до краю дірки й швидким рухом зістрибнув униз. Уже за мить стояв посеред вузького коридору, освітленого лише тьмяним світлом згори, і швидко оглянув обидва напрямки проходу.

За його спиною, там, де розташовувалася вентиляційна шахта, прохід закінчувався невеликим пристроєм. Сет обернувся, підняв ліхтарик і підсвітив його корпус. Це був модуль утилізації атмосфери - одна з автономних систем, що очищала повітря від мікрочастинок і контролювала рівень кисню в технічних секторах. У нього впаювались трубки з рідиною, що світилася тим самим синім, як і в колбах нагорі. Звідси рідина, скоріш за все, й подавалась вгору, а сам прохід існував для обслуговування модуля й вентиляційних каналів.

Система виглядала... неушкодженою. Принаймні зовні.

Сет зиркнув уперед.

Прямо перед ним тягнувся довгий, низький тунель. Його стіни були вкриті товстими кабелями живлення, що час від часу сходились у вузли, схожі на старі розподільники. Вентиляція проходила вище, за панелями. У самому кінці - люк. Важкий, округлий, із вбудованим замком і старим, вицвілим написом, який важко було розібрати.

На підлозі перед люком розтікалася чорна рідина. В’язка, майже густа. Вона тягнулась до країв тунелю, мов просочувалась з-під самого люка.

Сет повільно наблизився, але не став торкатись. Світло ліхтаря блимнуло в рідині - і не дало чітких відбиттів. Лише глибину. Мовби поверхня не була зовсім рідиною... а чимось іншим.

"І знову ця рідина..." — пронеслось в його голові.

Скаут повернувся назад, не зводячи прицілу з люка.

— Там є люк. Веде кудись униз. Можливо, в інший технічний коридор, або просто на рівень нижче. Я не побачив, як його можна відчинити - можливо, Айві розбереться. Повертаємось, — сказав він, підтягуючись назад у кімнату, де його чекали Дора і Лео.

***