Розділ 28. Секрети Ностромо. Частина 1

Група повільно заходила всередину. Світло ліхтариків в'язко ковзало по стінах, розкриваючи старий метал і подряпини. Через десять метрів - ще одні двері шлюзу. Цього разу - внутрішні. На них було вузьке оглядове вікно, але скло здавалося матовим, мовби вкритим ізсередини тонкою плівкою.

Сет підійшов ближче. Його рухи були неквапливими, майже обережними. Нахилився, примружився, вдивляючись у каламутне скло, але зсередини було видно лише тьму. Ліхтарик, спрямований збоку, лиш підкреслював відсутність будь-яких деталей - ні силуетів, ні відблисків.

— Нічого не бачу, — пробурмотів він. Потім легенько постукав по склу, в надії на відповідь.

Тиша.

Лео наблизився зліва і глянув на скло, притиснувшись плечем до Сета. Айві лишилась трохи позаду, спостерігаючи за їхніми спинами.

Він торкнувся панелі відкриття. Імпульсу не було. Жодного клацання, жодного опору.

— Знеструмлено, — сказав він, відступаючи на крок.

— Я можу взяти батарею з нашого корабля і спробувати підключити до дверей, — кинула Айві, вже на півкроці назад.

За кілька хвилин вона повернулась, тримаючи в руках продовгуватий контейнер із оберемком проводів, роз'ємів і невеликим індикатором заряду. Вона нервово усміхнулась, озираючись на темний коридор позаду.

— Що-ж, дефібрілятор для цих дверей готовий. — пожартувала інженерка.

Сет лише кивнув, а Лео зиркнув на акумулятор і пирхнув:

— Лише б не влаштувала електрошок нам.

— Тоді не ставайте близько, — відказала вона, вже опускаючись навприсід до панелі управління збоку від дверей.

Кришка злегка піддалась. Айві обережно підважила її тонким інструментом, відсунула - й застигла. Всередині панелі було майже порожньо. Частина основних дротів була обрізана. Рівно, акуратно, з явними слідами інструменту. Ніяких ознак оплавлення чи механічної поломки.

— Це… не аварія, — прошепотіла вона. — Їх хтось навмисно від’єднав.

— І добре знав, що робить, — додав Віктор, дивлячись через плече. — Хто б це не був, він не хотів, щоб ці двері знову відкрились.

Айві мовчки оглянула рештки дротів, потім взяла інструмент і витягла з контейнера тонкий перехідник:

— Але я вперта.

Вона знайшла живу лінію й обережно під’єднала акумулятор, одночасно тримаючи палець біля головного вимикача живлення.

— Тримаймо кулачки, зараз буде магія.

Вона замкнула коло.

Індикатор акумулятора мигнув. У глибині панелі клацнуло. Десь за дверима почулося легке гудіння.

Раптом - свист і шипіння. Повітря з силою вирвалось назовні, вдаривши по групі, як невидимий кулак. Пил, шматки ізоляції та сміття з глибини шлюзу кинулись у вакуум.

Сет встояв, утримуючись на магнітах, але інстинктивно нахилився. Айві вчепилась у панель. Пол - найвіддаленіший - встиг відхилитись, коли маленька металева коробочка зі свистом пронеслась повз його голову, зникнувши в темряві космосу.

Попереду блиснуло червоне світло - короткий спалах з глибини коридору. Водночас пролунав низький гул, схожий на гуркіт механізмів або запуск системи десь далі. Але двері ще не відчинились повністю.

Протяг тривав недовго. Через двадцять секунд усе вщухло - тиск вирівнявся, двері розкрились повністю, відкриваючи вузький коридор. Стінки вкриті трубами та кабелями. Далі - ще кілька дверей, розкиданих по боках.

— Всередині ще залишилось повітря, — озвався Віктор, глянувши на датчик тиску свого скафандра.

Сет зробив знак рукою - і вони швидко прослизнули всередину. Останній, Лео, натиснув на панель зсередини - двері закрились.

"Клац".

Гучний, різкий звук - і вентиляційна решітка на стелі змінила тон. Тепер в повітрі було чутно ледь вловиме шипіння - система подачі повітря запрацювала знову. Вентиляція повернулась до циклу.

Разом з цим - червоне тривожне світло над шлюзом повільно змінилось на м’яке біляве.

— Що ж… — сказав Сет, обводячи поглядом приміщення, — далі - тільки глибше.

***

Вони зупинились одразу за дверима, ще не рухаючись далі. Ліхтарі повільно ковзали по стінах технічного коридору - старі труби, частково облуплені таблички, металеві кріплення, деякі - погнуті або проржавілі. Під ногами рипіла решітка.

Сет нахилився, глянув на вбудовану в наруч панель діагностики. Дані з костюма мигнули перед очима.

— У нас по 12–20 годин кисню, залежно від активності, — сказав він, не відриваючи погляду. — Але я не радив би зараз знімати шоломи. Невідомо, що тут в повітрі. І хто.

Всі мовчки кивнули. Ледь вловимий шурхіт від дихання в скафандрах нагадував про ізоляцію - жоден звук не проривався ззовні. Навіть кроки здавались приглушеними, як в безповітряному сні.

Вони підійшли до бокових дверей - спочатку ліворуч, потім праворуч. Обидві панелі - мертві. Жодного вікна, жодного звуку зсередини. Все було закрито - мов запечатано.

— Навіть не видно, чи щось живе за ними, — пробурмотів Лео. — І відчиняти навмання - я не хочу.

Вони зупинились на роздоріжжі.

І тут несподівано заговорила Дора.

— Мені... знайомий такий тип корабля.

Усі повернулися до неї. Її голос був тихим, майже невпевненим - але в ньому було щось тверде, як уламок памʼяті, що прорвався крізь роки.

— Прямо перед нами має бути ще один коридор. А в його кінці - вертикальний ліфт. Зліва - трюм. І справа теж. Зазвичай це склади, комори, технічні блоки. Якщо ми шукаємо щось важливе - нам треба до ліфту. Центральні рівні - серце корабля. На схожому було п’ять палуб, і головні - завжди посередині.

На мить запала тиша. Айві злегка підняла брови, Віктор зосереджено дивився на неї.

Сет повільно кивнув - але його погляд був пильним.

— Звідки ти це знаєш?

Дора не одразу відповіла. Її погляд опустився трохи нижче, на темну підлогу під ногами.

— Я побувала на багатьох кораблях... ще на початку війни.

Тиша стала ще важчою. Ці слова прозвучали не як спогад, а як шрам. Ніхто нічого не сказав - але цього було досить.