Частина 3. Розділ 26. Подвійна Гра

Декілька хвилин група мовчала. Роза спостерігала за їхніми рухами, поки Сет вийшов до сусідньої кімнати, щоб узяти пульт виклику Роберта.

— Гаразд, викличемо Роберта. Почекаємо тут кілька десятків циклів, поки він прилетить, а тоді вирушимо на завдання, — сказав він після повернення, з ноткою сумніву в голосі.

Роза кинула на нього уважний погляд. Її голос був спокійним, майже тихим:

— Не думаю, що варто приводити Роберта сюди. По-перше - це займе до біса багато часу.

— І що ти пропонуєш? — запитав Сет.

— Себе. В ролі пілота, само собою, — злегка грайливо відповіла вона. — Я допоможу вам дістатися до місця.

— І в чому твій інтерес? — кинув Пол.

— Скажімо так: Містер думає, що Роберт десь неподалік. Я запевнила його, що той мав летіти за нами. А в мене - є свої інтереси. Про які йому знати зовсім не обов’язково.

Група переглянулася.

— І чому ти це зробила? — запитав Сет.

— Бо не хочу вплутувати його в свої справи. І тому, що ці справи можуть… злегка йому нашкодити, якщо раптом виявиться, що він до них причетний.

— Тобто ти була з нами така добра просто щоб використати? — буркнув Пол.

Роза повернулась до нього і подарувала ту саму м’яку, трохи зухвалу посмішку.

— І так, і ні. Мені справді було приємно провести з вами час. Давненько я не спілкувалась нормально з людьми, — мовила вона, заливаючи до рота ковток кави. — Але не без вигоди. Мені дійсно потрібна ваша допомога. А ви, якщо хочете зекономити час - можете покластись на мене.

— Ага, тобто весь цей час ти грала в подвійну гру, а тепер хочеш, щоб ми, відчуваючи провину, допомогли тобі? — запитав Лео.

— А ви її відчуваєте? — з усмішкою відповіла Роза. — Зараз я пропоную чесну угоду: я допомагаю вам зекономити час, доставляю туди, куди треба, а натомість попрошу про одну невеличку послугу.

— І що за послуга? — зітхнув Сет.

— Поговорити з однією особою. Він знає моє обличчя, але працює тільки з людьми. Що, погодьтесь, значно ускладнює мені шлях до нього.

— І що ти від нього хочеш? — Запитав Віктор.

Погляд Рози різко змінився. Посмішка зникла, мов стерта лезом. Обличчя залишалось спокійним, але очі — ні. У них промайнуло щось важке, майже тінь, що впала на її звичну легкість. Плечі трохи напружились, ніби від спогаду, що завжди сидить десь під шкірою.

Вона опустила погляд - не зніяковіло, а… обачно. Ніби коротке мовчання було єдиним способом не дати собі зламатися.

— Просто… поговорити. — В її голосі не було звичних інтонацій. Лише сухість. Як у того, хто давно все пережив - але рана досі не загоїлась.

На мить у приміщенні стало тихіше. Навіть кавовий автомат за спиною замовк.

— Він… впізнає мене. Але не заговорить. З вами - можливо.  

— Знову недомовки, Розо. Я втомився від цього. Якщо хочеш, щоб ми співпрацювали — будь відкритою з нами, — сказав Сет, дивлячись їй прямо у вічі.

Роза гучно зітхнула. Видих був настільки глибоким, що Айві мимоволі здивувалась — здавалося, вона тримала це повітря в собі цілу вічність. Її плечі на мить опустилися ще сильніше, і щось у її поставі зламалось. Не сильно - лише тріщина в масці.

— Якщо коротко, — тихо мовила вона, — це мій батько.  
Вона не пояснювала більше. Але тон, яким були сказані ці слова, важив більше за будь-які подробиці.

Очі Рози не блищали - вони потемніли. Вперше в її погляді не було ні насмішки, ні впевненості. Лише порожнеча й щось… майже дитяче. Суміш болю і образи, що давно стали звичними.

— Він колись… залишив мене. А тепер - займає доволі зручне місце у ланцюжку людей, яких ми з вами зазвичай не обіймаємо при зустрічі.

Вона обвела поглядом кожного - не викликаючи співчуття, а ніби питаючи: “досить?”  
— І ні, я не прошу його вбивати. Просто допомогти вийти на нього.

Кілька секунд ніхто не вимовив ні слова.

Дора обережно подивилась на Розу. Вона опустила погляд, але не від сорому - скоріше, від… здивування. Для неї це слово завжди звучало інакше.  
"Як взагалі рідний батько міг зробити щось настільки жахливе?" — промайнула думка в її голові.

Сет важко видихнув і глянув на червоноволосу дівчину, ніби підбираючи слова.

— Гаразд. Який у тебе план? Просто полетіти туди? А далі? Ти будеш на кораблі?

— Стрибаємо через гравітаційну катапульту. Я беру інший корабель — транспортник. На ньому немає маяка Містера. Він думає, що я лечу в інший сектор, тому мій основний корабель зробить вигляд, що це правда.

— І ти просто доставиш нас до самого корабля? — уточнив Лео.

— На транспортнику є невеликий штурмовик. Вам шістьом буде тіснувато, але поміститесь. Я підкину вас якомога ближче, але сама наближатись до корабля не буду. Вони не повинні помітити ні мене, ні судно, яким вас доставлять.

— Не подобається мені це все, — буркнув Пол.

— А хто керуватиме? — озвався Віктор. — Сумніваюсь, що хтось із нас має досвід у пілотуванні.

— Там нічого складного. В основному — все зробить автопілот, — відповіла Роза. — А як виконаєте те, що потрібно, я скину координати, де зустрінемось. Загалом... я можу показати базові речі.

— ТАК! — вигукнула Айві, аж підстрибнувши на місці.

Роза щиро розсміялась з такої реакції.

— Гаразд, домовились. Тільки дивись - навчаю я досить… специфічно, — сказала вона, підморгнувши.  
— Сете, мені потрібно один-два цикли, щоб підтягнути Айві з азів керування. Але вам треба буде зустрітись із Містером і якось виграти для мене час.

Вона зробила ковток кави, не втрачаючи тону:

— Думаю, банальне "хочемо ще трохи відпочити" цілком зійде. Він зазвичай цінує відпочинок.

***

Два цикли промайнули непомітно - у стані, який не був ані відпочинком, ані роботою. Скоріше - затишшям перед новим поштовхом.

Айві майже весь час провела в залах симуляторів. Вони знаходились у приватному секторі станції, доступному не всім, але Роза, здається, мала тут свої зв’язки - або просто гроші.