Розділ 25. Затишшя

Удар Гракка ще лунав у вухах. Його тіло все ще лежало на холодному металі, коли тиша розчинилась у перших нотах вибухового захвату.

Трибуни продовжували ревіти.

Глядачі кричали, кидали в повітря світлові стрічки, плакати, навіть частини одягу. Дрони спалахнули червоним, яскраві хвилі голограм накрили арену, й десятки екранів одночасно транслювали останній кадр — Ортракс із димлячим дробовиком над тілом Гракка.

— ЦЕ! — горлав ведучий, захлинаючись у захваті. — ЦЕ Й БУЛО ШОУ! ЛЕГЕНДИ ЗЖЕРТІ, ГІГАНТИ ПОВАЛЕНІ, А ВИЖИВ - ОРТРАКС! ДАВАЙТЕ ВСІ РАЗОМ!

Трибуни завили, як один організм. Ім’я "Ор-тракс!" підхопили хвилею - спершу сектор 7A, далі 4D, потім фанати в масках з обгорілими черепами, далі - автоматичні боти, що реагували на популярні фрази. Пульсуюче ехо сколихнуло навіть дах арени.

У VIP-ложі було тихо. Містер, досі спокійний, вперше виглядав… здивованим.

Він не відводив погляду від арени. Його пальці легенько стукали по склянці. Не роздратовано, не задумливо - вперше без чіткого ритму.

— Він вижив, — прошепотіла Айві, не зводячи погляду.

— Ще й переміг, — додав Лео. — Що, чорт забирай, це було?

— Це було... — почав Сет, але так і не закінчив. Бо саме в цю мить двері VIP-ложі відчинились із легким дзижчанням.

— …бляха, я що, все пропустила? — пролунав знайомий голос.

У дверях стояла Роза, несучи невеличкий кейс.

— Серйозно?! — вона глянула на арену, де камери ще фокусувались на Ортраксі. — Я відійшла на двадцять хвилин! І що, вже все?

— Чорт, я хотіла побачити, як Суу-Таа з’їдає когось, — пробурмотіла Роза, зітхнувши.

А тим часом ведучий знову вийшов на сцену, стрибаючи, мов навіжений:

— ДЯКУЄМО ВСІМ, ХТО СТАВИВ, КРИЧАВ І ВІРИВ! ІРИДІЙ ЗАКІНЧУЄ СЬОГОДНІШНЄ ШОУ! А ТЕПЕР - ВИБУХИ, ЛАЗЕРИ І... ТРОХИ ХАОСУ!

Роза поставила кейс на стіл і швидким рухом відчинила його. Всередині лежали прямокутні картки та невеличкі чіпи.

— Це наше? — запитав Пол.

— Угу. Ваші нові особистості. Потрібно тільки вставити чіпи під шкіру, — відповіла Роза, дістаючи невеличкий прилад, що, схоже, був потрібний для цього.

— Тут уся необхідна інформація: ваші імена, записаний рід діяльності та всяка інша чухня. І не переживайте - ніхто з вас не доставник, — додала вона, підморгнувши.

Роза кинула погляд на Містера й підійшла ближче, легенько постукавши його по плечу.

— Ой, та не засмучуйся. Що думаєш про цього Ортракса? Можливо, варто… поговорити з ним? — промовила червоно волоса дівчина з тією ж легкою посмішкою.

Містер повільно повернув до неї голову. У його погляді — крижана напруга, ніби самою лише думкою він міг спопелити. Але за кілька секунд — пауза… і раптом гучний сміх.

— Так… це було… неочікувано, — сказав він, стираючи з обличчя залишки серйозності. — Але до біса гарне шоу сьогодні вийшло.

Він на мить замовк, знову поглянув на арену, де вже гасли голограми.

— Я порозпитую про цю особу. Наскільки чув — він доєднався в останній момент. Цікаво… дуже цікаво.

Він підвівся, розпрямляючи спину.

— Що ж… гаразд. Вимушений вас покинути. Дам вам трохи часу на роздуми. Скажімо… два цикли.

Містер дістав невеличку візитівку-чіп. На її поверхні срібними літерами світився напис: "Містер Д. Один із десяти."

Він простягнув її Сету.

— Якщо вам щось знадобиться — телефонуйте. Або, якщо надумаєте за завдання раніше.

Група спостерігала, як Містер повільно покинув ложу і швидко зник серед темних проходів між трибунами.

Роза обернулась до решти. Її постава була розслаблена, одна рука спокійно лежала на стегні, інша - тримала кейс, ніби це була сумочка, а не контейнер із чіпами. На обличчі - легка, трохи хитра посмішка. В її очах блищала невимушеність, але за тим блиском читалося більше — втома, напруга, і щось... важко розпізнаване. Наче вона щойно зіграла роль і ще не встигла вийти з образу.

— Може, прогуляємось? — запитала вона легко, ніби все, що щойно сталося, було просто вечірнім шоу.

Сет мовчки глянув на неї.  
"Її посмішка - ніби щит. Занадто ідеальна. Занадто вчасна. І все ж... краще ця маска, ніж те, що під нею. Якщо взагалі щось там ще залишилось."

Він кивнув.

— Прогулянка - це добре.

— Тільки спершу чіпи, само собою, — додала Роза, змінюючи інтонацію на трохи ділову. — Не хочу я, щоб через таку дрібничку ми не змогли пройти в одне цікаве місце.

Процедура виявилась швидкою. За кілька хвилин у кожного на тильному боці руки вже виднівся ледь помітний слід - маленький, продовгуватий шрам, що швидко гоївся.

— У нього також вбудований гель для заживлення, — прокоментувала Роза, прибираючи інструмент назад до кейсу. — Вже за годинку шраму зовсім не буде видно.

Вона клацнула кришкою й знову усміхнулась.

— А ще, невеличкий бонус. В кожного на рахунку тепер є трішки грошей. Не дякуйте. — додала Роза підмигуючи.

***

Група йшла широкою алеєю, яка тягнулася крізь серце станції Еквінокс. Після стриманої і напруженої атмосфери VIP-ложі, це місце здавалося іншим світом - живим, галасливим, повним кольорів і звуків.

Повітря було насичене різноманітними ароматами: гострим запахом смажених спецій, свіжих фруктів, солодких напоїв і диму від розжарених грилів. Довкола, наче живі артерії, перепліталися вузькі проходи й широкі площі, заповнені натовпами різноманітних істот. Вони голосно спілкувались, торгувались, їли на ходу або просто зупинялись, зачаровані виступами вуличних музикантів і танцюристів.

Високі стіни коридору були прикрашені яскравими голографічними рекламами, що постійно змінювались і пульсували в такт ритмічній музиці, яка лунала з кожного закладу. Магазини, кав’ярні й таверни приваблювали перехожих яскравими вітринами, де виставлялись на огляд дивовижні делікатеси, напої усіх можливих кольорів і форм, і навіть невідомі, екзотичні товари, які нагадували артефакти з інших світів.