Розділ 22. Бійцівська яма "Іридій"

Ніч пройшла спокійно, наскільки це можливо у такому місці. Команда відпочила, кожен занурений у власні думки і переживання. Лише Дора довго не могла заснути - її думки були наповнені уривками минулого.

Їй снилася станція, схожа на Еквінокс, але зовсім інша за атмосферою. Тоді вона була ще підлітком. Її батько, високий і строгий чоловік у військовій формі, тримав її за руку, проводячи крізь коридори, які тепер здавалися їй нескінченними. Вона пам'ятала кожну деталь: холодні металеві стіни, шум вентиляції, стурбовані голоси дорослих, що лунали навколо.

Дора прокидалась, важко дихаючи, і кілька секунд сиділа на ліжку, приходячи до тями. Сон ще був занадто реальний.

***

Зранку Роза почала будити команду, тихо постукуючи у двері кожного :

— Вставайте, соньки, час рушати!

Сет вже давно не спав, але ще залишався у своїй кімнаті, роздумуючи про майбутню зустріч. Він швидко встав, і вийшов першим, стримано кивнувши Розі.

Лео ж ліниво буркотів з-за дверей:

— Да-да, зараз. Ще трішки досплю...

Роза постукала знову, цього разу голосніше:

— Лео, якщо не встанеш зараз, я прийду з холодною водою!

Згодом усі зібралися у невеликій загальній кімнаті. На столі вже стояла свіжа випічка, яку принесла Роза. Вона була тепла, золотиста, посипана тонким шаром цукрової пудри й пахла ваніллю та фруктами. Перший шматочок буквально танув у роті, розкриваючи соковиту начинку зі солодкими ягодами та ніжним кремом.

— Де ти взяла цю смакоту? — із захопленням запитала Айві.

— Є тут одне місце, — усміхнулась Роза, загадково примруживши очі. — Я вже зустрілась з нашим контактом. Вас чекатимуть в "Іридію" за дві години. Встигнемо трохи прогулятись, якщо хочете.

Пол здивовано підняв очі:

— Що за Іридій?

Роза лише загадково посміхнулась, не поспішаючи з відповіддю:

— Побачите. Там і зустрінемось з Містером.

Її слова повисли у повітрі, створюючи атмосферу легкої інтриги, і команда замовкла, готуючись до нового дня й невідомості, що їх чекала попереду.

— Коли ти взагалі прокинулась? — злегка зітхаючи мовив Лео.

— Години три тому. Плюс мінус, — відповіла Роза.

— Як ти взагалі так рано прокинулась? Скільки ти поспала, години три? — запитав Пол.

— І цього мені вистачає, — з інтригуючою посмішкою відповіла дівчина.

Лео кинув на неї погляд.

"Бездоганна посмішка, ідеально доглянуте волосся, ні краплі втоми на обличчі. Ця дівка - занадто... Щось в ній не те..." — промайнула думка в його голові.

Сет злегка нахилився вперед, його погляд був зосереджений:

— Ти певна, що можемо повністю довіряти цьому Містеру? Нам точно нічого не загрожує?

Роза посміхнулась, її очі спалахнули ледь помітною іронією:

— Сете, повністю тут нікому не довіряють. Але Містер - найменше зло з усіх доступних варіантів. Повір, з ним у нас набагато більше шансів вирішити всі питання.

Сет похитав головою, але нічого не сказав. Він явно залишався незадоволений відповіддю, проте вирішив поки залишити це.

Закінчивши сніданок, Роза встала, обводячи всіх поглядом:

— У вас є десять хвилин на збір. Я зачекаю тут. І, до речі, не беріть із собою крупну зброю. Тут із нею можуть бути проблеми, а зайва увага нам не потрібна.

Сет коротко кивнув і, повернувшись до кімнати, сховав свій пістолет у внутрішню кишеню куртки. Айві також непомітно заховала свого "Пазурка" у невеликий рюкзак. Віктор уважно поглянув на свою зброю і вирішив залишити її в кімнаті.

Команда зібралася вчасно і рушила за Розою крізь заплутані коридори станції. Стіни поступово змінювали свій вигляд: доглянуті й світлі переходили в похмурі й тісні. Роза вела їх упевнено, знаючи, куди прямує, і незабаром вони опинилися перед входом у підземний транспорт.

Вагончик транспорту був вузьким, без вікон, з гладкими металевими стінами, що створювали враження замкненого простору. Замість вікон були встановлені маленькі екрани, на яких транслювалися ідеальні, але штучні краєвиди: зелені ліси, широкі ріки, засніжені вершини гір. Ці зображення були такими бездоганними, що здавалося, ніби хтось навмисне хотів приховати справжню природу місця, де вони знаходилися.

Над дверима, що розділяли вагончики, висів великий екран, на якому йшла трансляція офіційних новин Імперії:

— … за останні тисячу циклів економіка Імперії зросла на безпрецедентний рівень. Завдяки мудрому керівництву та старанній праці наших громадян, ми успішно наближаємося до остаточного придушення бунтів у секторах Далекого Космосу. Уряд висловлює глибоку вдячність усім громадянам, які беруть активну участь у цій великій справі, забезпечуючи процвітання та стабільність усього цивілізованого простору…

Айві з сарказмом дивилася на екран, обличчя залишалося нейтральним, але її погляд видавав внутрішню іронію.

— Здається, їм самим це навіть подобається, — тихо, з легким презирством кинув Лео дивлячись на інших пасажирів.

— Звичайно, — відповіла Роза, — адже це так легко. Просто вірити й слухати. Набагато простіше, ніж думати самим.

Нарешті транспорт зупинився, двері плавно відчинилися, і вони вийшли на платформу в технічному районі. Ця частина станції була особливо похмурою й тісною, з вузькими коридорами, що були наповнені гулом важкої роботи численних механізмів.

Роза без вагань рушила вперед, приводячи групу до широкого отвору, який вів униз, у ще глибші надра Еквінокса.

— Це туди? — невпевнено перепитав Пол, поглядаючи на сходи, що губилися в напівтемряві.

Роза кивнула:

— Саме так. Тут знаходиться "Іридій". Тримайтесь ближче, цей район не найприємніший.

Вони почали повільно спускатися сходами вниз. Сталеві сходинки відлунювали під їхніми ногами глухим металевим звуком. Повітря ставало прохолоднішим, насиченим запахами старого металу й ледь відчутним присмаком чогось хімічного.