Розділ 20. Хвоя з Альфекки

— Гей, рада вас бачити! — пролунав веселий голос з динаміків. — Як пройшло? Тереш у вас?

— Ага. І діти, — озвався дреко.

— О, рада тебе чути! — дзвінко відповіла Роза і, за мить додала: — Стій, які ще діти?

— Ті самі. Тебе довго не було, тож я вирішив імпровізувати, — з легкою посмішкою кинув ТерешʼКар.

— Ти що, з глузду зʼїхав?! — почувся гучний крик за декілька секунд. — Я ж, бляха, казала не робити нічого без мене!

— Ну, а я вирішив діяти. Не бубни, все пройшло на диво добре. Ці твої найманці виявились... досить вдалими, — невимушено відповів Тереш, кинувши погляд на Сета та Віктора.

— Скоро побачимось. Рухаюсь у ваш бік, — кинула Роза, обриваючи дзвінок.

Сет глянув на дреко. Той, здається, пишався собою - кожен його подих випромінював впевненість.

— Щось мені підказує, що вона не дуже рада твоєму вчинку? — запитав скаут.

ТерешʼКар лише відмахнувся рукою й гордовито мовив:

— Ой, та відійде. Вона точно рада, що я врятував ще кількох. Просто їй прикро, що я створив проблеми для вас.

Він глянув на Роберта, а потім - на Сета, злегка усміхнувшись.

— Бо тепер доведеться платити більше. Гаразд, йду перевірю дітей і скажу, щоб готувались до пересадки, — додав він з легкою посмішкою.
Сет провів поглядом цього дреко й збирався покинути місток, коли його окликнув Віктор:

— Зачекай. Вже декілька циклів хотів тебе запитати. Що ти думаєш про це все?

— Про що саме? — відповів Сет, злегка піднявши брову.

— Про цього дреко. Про Розу. Про піратів. Про дітей.

Сет замислився. Його погляд ковзнув до Роберта, що стояв посеред містка і, здавалося, взагалі не реагував на те, що відбувалось довкола.

— Я... я не знаю, — нарешті заговорив скаут. — Роза здається хорошою людиною. Але те, що вона не договорила деталі — насторожує. Можливо, вона просто не довіряла нам, що цілком логічно... Проте в ній щось таке є.

Він зробив коротку паузу, ковзнув поглядом до дверей в яких щойно зник дреко.

— А цей ТерешʼКар - непоганий боєць. Навіть не уявляю, як він витягнув тих дітей з-під носа у піратів, але він не боїться діяти.

— Я бачив його рани, Сете. Я, звісно, не експерт у ксено-медицині, — тихо промовив Віктор, — але я не впевнений, чи зміг би хоча б поворухнутись з такими пораненнями.

Сет мовчки кивнув, дивлячись ніби крізь Віктора.

— Виживання - не завжди про силу, — нарешті озвався він. — Часом це просто про впертість. Про те, щоб не зупинятись, поки ще є хоч щось, заради чого варто рухатись.

***

Вже за годину корабель Рози зустрівся з кораблем Роберта. Тунель знову зʼєднав шлюзи цих посудин, і команда разом із ТерешʼКаром та дітьми рушила до корабля Рози.  
Діти тримались ближче до Пазурка й Дори, роззираючись навколо з напругою в очах. Вони вже звикли до Роберта, але нове місце — це завжди новий страх.

Роза чекала особисто — в облягаючому темно-синьому костюмі, з руками, схрещеними на грудях, і виразом обличчя, який балансував десь між полегшенням і роздратуванням.

— Дідько, Тереше! — накинулась вона на дреко одразу, як побачила його.

Вона зробила декілька кроків назустріч ТерешʼКару, що стояв, одночасно оповитий гордістю й соромом.

— Я ж казала: ЗА-ЧЕ-КА-Й, — продовжила вона, тицяючи в нього пальцем.

Після цього вона підійшла до Сета так близько, що він відчув легкий аромат її парфуму. Скаут помітив блиск в її очах і ледь помітну посмішку в кутиках губ. Роза нахилила голову, майже торкнувшись його плеча, і тихо промовила:

— Вибач за додаткові неприємності. Я не думала, що він уткне якусь таку дурницю, — в її голосі звучала щира провина. — І дякую, що, незважаючи на це, витягнули його.

І майже одразу вона розвернулась до дітей - знову усміхнена, жвава, немов нічого не сталося. З веселою інтонацією почала розпитувати, хто вони і як себе почувають.

Команда обмінялась зніяковілими поглядами, а ТерешʼКар злегка хихікнув.

"Що це, бляха, було?" — промайнуло в голові скаута.

— Е, та нічого. Раді допомогти, — буркнув Сет, досі трохи збентежений.

— Проходьте на корабель, направляйтесь у їдальню. Я заведу дітей і цього бовдура в їх каюти і ми зможемо обговорити платню. — веселим тоном сказала дівчина.

Корабель Рози все ще виглядав понівеченим - металеві панелі коридорів зберігали сліди старих ремонтів, у повітрі відчувався знайомий запах мастила і пилу. Але цього разу було щось ще: якісь приємні нотки наповнювали простір, підлога скрипіла менше, світло було трохи тепліше, а сам інтер’єр - охайнішим. Ніби хтось нарешті дав цій старій посудині шанс на друге дихання.

Можливо, їй було нудно нас чекати, і вона зайнялась прибиранням? — подумав Лео.

Команда пройшла знайомими коридорами, так і не зустрівши того здорованя, що минулого разу був з Розою.

"Цікаво, а де він?" — подумала Айві.

"Якось це все підозріло… Вона так спокійно сама пускає нас углиб корабля..." — заклалась параноїдальна думка у Пола.

Їдальня також виглядала трохи інакше, ніби хтось поспіхом навів порядок. Столи були витерті, ліхтарі під стелею світили тепліше, а повітря наповнював тонкий аромат чогось… солодкого і незрозумілого.

На столі стояла велика миска, доверху заповнена дивними плодами. Вони були приблизно з кулак завбільшки, фіолетового кольору, з шершавою, майже лускатою шкіркою. Вкриті короткими сріблясто-сірими ворсинками, які тьмяно блищали в світлі ламп.

Поруч із тумбою стояло відро. Воно було заповнене… чимось незвичним. Усередині застигла желеподібна маса, яка випромінювала ледь вловиме зеленувате світіння. На поверхні плавали червонуваті шматочки невідомого походження - мов фрагменти рослин чи м’яса - а ближче до дна субстанція ставала каламутною, ніби приховувала щось глибше. Світло крізь неї розтікалося з легким димчастим ефектом, викликаючи тривожне відчуття, що маса ще жива… або щойно перестала бути живою.