Розділ 19. Історії

Корабель швидко набирав обороти, прямуючи до координат зустрічі з Розою. Зовнішній корпус ледь помітно вібрував, ловлячи енергію з іонних двигунів, які розганяли судно крізь темряву. За ілюмінаторами простягався безкрайній космос - глибокий, майже чорний, з поодинокими спалахами зірок, що нагадували про віддалене життя в інших куточках галактики.

Кожна зірка - мов отвір у завісі темряви, крізь який просочувалось світло. Іноді повз пролітали уламки старих супутників або залишки мікроастероїдів - маленькі, наче іскри, що спалахували в променях захисного поля корабля й танули вмить.

Ілюмінатори кидали всередину тьмяні відблиски зоряного сяйва, м’яко ковзаючи по стінах коридорів. У глибокій тиші все виглядало надто чисто - ніби сам космос утримував подих, дозволяючи команді на мить забути про небезпеку.

Попереду - лише чорне полотно з ледве помітним маренням віддаленої цілі. А десь у цій темряві на них чекала Роза.

***

Медвідсік був тихий, лиш глухий гул систем підтримки життя періодично порушував тишу. Роберт стояв біля панелі з проєкцією - тривимірна модель істоти на ім’я ТерешʼКар оберталась у повітрі, показуючи внутрішні органи, кісткові пластини, мережу судин.

— Пульсова камера знаходиться тут, — спокійно мовив Роберт, вказуючи тонким лазерним променем на кулясту структуру в центрі грудної клітки. — Вона функціонує як серце, але скорочується за іншим ритмом: 23 удари на хвилину, з подвійним спадом тиску. Спроба зупинити кровотечу через звичне стискання - неефективна. Тиск треба знижувати температурою. Інакше - вибух капілярів.

Віктор мовчав, втупившись у проєкцію. Його обличчя було зосередженим, злегка насупленим.

— Добре. А це? — він ткнув пальцем у плетиво світлих каналів на рівні черевної порожнини.

— Лімфо-нейронна система. У Дреко вона не відокремлена від нервової. Будь-яке втручання викликає миттєвий больовий шок. Тому оперувати можна тільки під місцевим відключенням рефлекторного вузла. Ось тут.

Роберт натиснув на точку — модель підсвітилася.

— Вражаюче, — буркнув Віктор, — організм побудований як симбіотична машина.

— Дреко — одна з небагатьох рас, що еволюціонували у високогравітаційному середовищі. Їхнє тіло - компроміс між гнучкістю і бронею.

ТерешʼКар, сидячи на найближчій койці, спостерігав за всім мовчки. Його зіниці ледь звузились, а руки складені в традиційній позі спокою - долоні зверху, пальці втягнуті. Але в голосі, що прорізав тишу, був легкий металевий присмак цікавості:

— І ви... просто так вивчили все це за годину?

— Я просто слухаю та аналізую — відповів Віктор. — І я зрозумів, що помилки тут коштують значно дорожче, ніж на людській анатомії. А я не люблю помилятись.

ТерешʼКар кивнув. Але за мить перевів погляд убік - туди, де на койці, під лампами, лежав Бродерік. Його рука була зафіксована в гелієвому стабілізаторі, а груди повільно здіймались у ритмі апарату підтримки дихання.

— Він ваш? — тихо спитав ТерешʼКар.

Пауза.

Віктор кинув короткий погляд на Роберта, що стояв нерухомо. Потім перевів очі на ТерешʼКара.

— Нещасний випадок, — коротко відповів він. — Скажімо так… хтось не послухав пораду. А хтось інший - не вміє висловлювати свої думки.

ТерешʼКар не уточнював. Лише злегка знизив голову - знак розуміння. Але очі його ковзнули по обличчю Бродеріка з тим самим виразом, з яким дивляться на чужі війни: із легким сумом і глибоко схованим знанням, що іноді жертви - неминучі.

Віктор нахилив голову, дивлячись на проєкцію ще кілька секунд, а потім повільно зітхнув і потер лоба.

— Ну, я, напевно, розумію, що треба робити... — його голос звучав обережно, але впевнено. — Можу глянути тебе, ТерешʼКаре. Якщо ти не проти.

Він уже відвертався до столу зі стерильним набором, як раптом зупинився й обернувся назад:

— Слухай, а як тебе краще називати? ТерешʼКар - це повне ім’я, так? Чи можна якось коротше? Тереш? Або ти це сприймеш як образу?

ТерешʼКар мить мовчав. Його очі повільно кліпнули, блимаючи тонким внутрішнім світлом.

— Тереш — підходить, — відповів він тихо. — Це особове ім’я. Після нього йде родове. "Кар" - моє походження.

Віктор злегка кивнув, не коментуючи, але жестом показав, що слухає уважно. ТерешʼКар тим часом перевів погляд на стіну, ніби щось згадував.

— УмашʼКар, мій батько, був вченим. Біохімік. Він викладав у Центральному Храмі Вод. Завжди хотів, щоб я пішов його шляхом. І я пішов. Захистив ступінь. Працював у науковій секції...

Його голос залишався рівним, але Віктор, натренований читати інтонації, помітив зміну. Ледь помітний злам на одному слові, незначна затримка дихання.

— Але я не був щасливий, — продовжив Тереш, трохи хрипліше. — Особливо після того, як мене перевели на цю станцію. "Мале Око" - діра. Забута та тиха.

Він зробив паузу. Очі опустились.

— Через кілька місяців я помітив... щось. Рейси. Регулярні. Неофіційні. Завантаження без протоколів. І... діти. Занадто часто - діти.

Голос обірвався. Не здригнувся відкрито - але Віктор почув, як горло ковтнуло звук. Сильніше, ніж це потрібно було для дихання.

— Глянь мої рани, — сказав Тереш нарешті, тихо. — Якщо зможеш.

Віктор не відповів одразу. Лише мовчки розкрив набір, натягнув рукавички й присів навпроти.

— Сідай ближче і покажи рани.

ТерешʼКар невпевнено глянув на медика - довгим, важким поглядом, у якому читалося одразу кілька шарів: втома та недовіра змішані з болем. Його зіниці звузились, а пальці правої руки ледь помітно стиснулись. Він на мить завмер, ніби зважуючи щось глибоко всередині себе - і лише тоді, повільно, з обережністю пораненої тварини, зробив кілька кроків уперед і важко впав на койку перед медиком.

Віктор кивнув сам до себе і підсунув переносний ліхтар ближче, налаштовуючи теплий світловий потік. В його руках вже клацали інструменти - стерильний скальпель, щипці, гелева сітка. Усе було звично, автоматично, але погляд залишався уважним.