Розділ 18. Діти

У кімнаті Тереш'Кара всі вже були зібрані. Сет перевіряв заряд комунікатора, Пол розкладав по кишенях спорядження, Віктор перемотував бинти на лікті, Айві приглушено наспівувала щось собі під ніс, тримаючи в руках один із пристроїв.

ТерешʼКар важко підвівся, сперся на стіну і натиснув невелику кнопку на панелі поруч із дверима. Через кілька секунд з сусідньої кімнати вийшли діти. Один за одним, тихі, налякані, з втомленими очима. Деякі тримались за руки, інші просто тулились ближче до стін, наче це могло захистити їх краще, ніж дорослі.

Він почекав, доки всі зібрались, і тільки тоді заговорив - тихо, майже пошепки. Його мова звучала чужо, рвана, з уривчастими наголосами.

— «Слухайте уважно. Скоро ми підемо звідси. Це буде небезпечно, але я довіряю цим людям. Вони сильні. Вони не зрадять».

Перекладач Айві неголосно відтворив слова Тереш'Кара зрозумілою для них мовою. Одразу після цього одна з дівчат - крихітна, з напівголеною головою і дивним малюнком на щоці - рвучко обернулась і побігла вглиб кімнати.

Сет насторожено ступив уперед, але Тереш'Кар лиш підняв руку.

— Зачекай. Вона по свою "іграшку".

За кілька секунд дівчина повернулась. У руках вона тримала невеликий пістолет - явно старий, обшарпаний, але заряджений. Вона впевнено притиснула його до грудей і глянула на Сета прямим, сміливим поглядом.

— Хто вона? — тихо спитала Дора.

— Люсіль, — зітхнув Тереш'Кар. — Але кличе себе Пазурком. Не знаю, чому. Вона була разом з іншими дітьми у піратів... але ця мала... дідько, якби не вона — я взагалі б не вибрався звідти. Вона сильно допомогла. Дуже сильно.

Він говорив тихо, але в його голосі звучала повага — не поблажливість, не співчуття, а саме щира повага. Віктор зауважив це першим, а тоді й інші.

— Пазурок? Чому саме Пазурок? — здивовано кинула Айві поглядаючи на дівчинку.

Та у відповідь лише скинула плечима, ніби говорячи - просто Пазурок.

Айві підвелась з підлоги, оглядаючи дівчинку з цікавістю.

— То ти - Пазурок? — усміхнувся Сет, переводячи погляд на Айві. — Цікава кличка.

Дівчина не відповіла, але куточки її губ сіпнулись угору. Вона лишень міцніше стисла пістолет.

Сет глянув на дівчинку, тоді — на Тереш'Кара.

— Їй точно варто тримати зброю? — запитав він майже пошепки.

ТерешʼКар злегка кивнув.

— Її важко буде змусити залишитись осторонь - тож краще дати їй чітку роль. А відбирати пістолет я б не радив. Я бачив, що вона зробила з останнім, хто це пробував.

Сет глянув на нього, а після на дівчинку.

"Років 10, не більше. Пістолета тримає так, ніби все життя її цьому вчили." — подумав він, переводячи погляд на команду.

— Слухайте уважно, — промовив Сет, — Ми починаємо рівно через двадцять хвилин. У кожного з нас - своє завдання.

Він зробив крок уперед і позначив на карті умовну точку старту.

— Група перша - Тереш'Кар, Віктор, Дора, діти, і… — він зиркнув на Люсіль — …Пазурок. Ви йдете через вентиляційні тунелі. Айві залишає вам один з димогенераторів, якщо щось піде не так.

— Я ще дещо зробила, — втрутилась Айві, дістаючи з рюкзака невеличкий круглий пристрій із сенсорною кнопкою. — Назвала її "тривожна кнопка". Натискаєш - і кидаєш якомога далі. Через три секунди вона видає сильний ЕМІ-сплеск. Вимикає все довкола: камери, сенсори, комунікатори... і, можливо, людей.

Перевівши погляд на дітей, вона злегка посміхнулась і додала:

— Не варто дивитись на неї в момент детонації. Буде яскравий спалах, щоб точно "врятувати".

— Зрозуміло, — кивнув Тереш'Кар оцінюючи в руках цей пристрій. — Досить... легкий.

Айві лише легко посміхнулась і обернулась до Пазурка, розглядуючи її пістолет.

"Виглядає як лазерний, навіть схожий на щось, що ми самі робимо... Цікаво звідки він в неї?"

— Група друга: Айві, Лео, Пол, і я. Ми відволікаємо. Ставимо декілька пристроїв і активуємо їх. Нагадай, Айві, з якої відстані?

— Не більше пʼятидесяти метрів. І бажано щоб не було товстих стін. В мене не було часу зробити щось путнє, — ніяковіло відповіла дівчина.

— Угу. Тобто активовуємо — і під шум киваємо п’ятами звідси, — додав Лео.

— Так. Після активації — одразу рухаємось в бік порту, фіксуючи пересування охорони. Якщо побачимо щось, що може натякати на проблеми — звʼяжемось по комунікаторам.

— Я зашифрувала наш канал, але дистанція досить обмежена. Якщо не вийде звʼязатись, доведеться перейти на загальний канал, — додала Айві.

— Гадаю, варто придумати якийсь "шифр" на такий випадок, — хрипко сказав ТерешʼКар. — Наприклад:  
«Жовта зоря заходить за горизонт» — це значить, що охоронці помічені й рухаються в наш бік.  
«Червона зоря поруч» — сигнал про проблему.  
А якщо «Чорна діра близько» — тоді справи зовсім кепські.

— Ага, а якщо я забуду фразу й скажу «Синя комета падає в суп», то ви біжіть. Про всяк випадок, — з легким сміхом додав Лео.

— І Пазурок… — додав Сет, поглянувши на дівчину. — Твоя справа - стежити, щоб усі діти не відставали. Тереш'Кар відповідає за шлях, ти - за дітей.

Очі дівчинки загорілись від того, що їй дають повноцінну роль в команді, і вона швидко закивала. Люсі скинула свій рюкзак з плечей і дістала звідки ліхтарик, що причепила до браслета на руці, а кожному з дітей дала невеличкий шмат світловідбиваючого матеріалу. Вона закріпила його в них на руці так, щоб його не було видно, але за потреби - можна було підняти руку і швидко блиснути.

"Оце винахідлива... Мені подобається!" — подумала Айві із захватом, глянувши на дівчинку.

Сет повільно видихнув і продовжив:

— Якщо побачиш загрозу — не біжи вперед, не геройствуй. Зрозуміла?

— Я не дурна, — тихо сказала вона.

— Добре. Через п’ятнадцять хвилин — вихід. Кожен бере свою частину обладнання. Ми рухаємось врозтіч. Коли все буде готово з вибухівкою — подаємо сигнал, і ви рухаєтесь до ваших входів, — продовжив Сет, перевівши погляд на ТерешʼКара.