Розділ 16. Тереш'Кар

Тиша тиснула на вуха. Кожен подих лунав надто голосно, кожен порух здавався надто різким. Темна постать посувалась до них, і світло поступово відкривало її силует.

Сет стояв попереду, трохи присівши, готовий будь-якої миті зреагувати. Лео стискав кулаки, погляд шукав слабкі місця в постаті. Віктор стояв трохи осторонь, його долоні були напівпіднятими, готовими або захистити, або допомогти.

Коли постать ступила ще ближче, світло змило частину темряви з її обличчя.

Вони побачили худе обличчя дитини. Людської. Бліде, виснажене, з темними плямами під очима. Волосся сплутане, обличчя подряпане. У руках дитина стискала щось блискуче — шмат металу, що нагадував короткий пістолет.

Дитина була не старшою за десять років.

У команді завмер кожен.

— Що за... — ледве чутно прошепотів Лео, його голос зраджував більше емоцій, ніж зазвичай.

Дівчинка — тепер вже видно було, що це саме дівчинка — стояла, тремтячи, і дивилась на них широко розплющеними очима. У її погляді змішувались страх, виснаження і відчай.

Айві несвідомо зробила крок уперед, потім зупинилась, боячись сполохати її.

— Вона... вона одна, — прошепотіла Айві, ковтаючи клубок у горлі.

Сет повільно випрямився, тримаючи руки відкритими, демонструючи, що не несе загрози.

— Все добре, — сказав він м’яко, хоча голос його все ще звучав трохи хрипло від напруги. — Ми не заподіємо тобі зла.

Дівчинка стиснула пістолет ще сильніше, її пальці побіліли.

Віктор зробив півкроку вперед, обережно:

— Ми можемо допомогти... Ти поранена?

Дитина мовчала, її груди швидко здіймалися від переривчастого дихання.

Дора відчула, як серце калатає так сильно, що, здавалося, його чути в тиші. Вона бачила такі очі раніше — не на дітях, а на тих, хто вже втратив усе.

Темні плями на підлозі тепер здавались ще темнішими на фоні блідого обличчя дитини.

— Вона поранена? Хто вона взагалі? Ми точно туди прийшли? — шепотіла Айві, невпевнено окинувши поглядом інших.

Сет повільно зробив ще крок вперед. Він говорив так, як говорить мисливець до дикого звіра:

— Ми шукаємо одного чоловіка. Тереш'Кара. Ти його знаєш? Ми від Рози.

Дівчинка на мить завмерла. Її очі здригнулись. Вона нервово махнула рукою в бік апартаментів, ніби вагаючись...

Група обмінялась швидкими поглядами.

Сет кивнув Віктору і Полу:

— Прикрийте нас. Лео — зі мною.

Айві і Дора лишились трохи позаду, тримаючись ближче до стіни.

Сет обережно наблизився до дверей. Всередині - морок. Запах старої крові й пилу бив у ніс сильніше.

— Там щось небезпечне, дівчинко? — тихо запитав скаут.

— Не подобається мені це все, — буркнув Лео, стискаючи кулаки.

І раптом, дівчинка різко відступила назад і, ковзнувши поглядом повз них, розвернулась і зникла в темряві коридору.

— Хей! — вигукнула Айві, але було вже пізно.

Тиша знову навалилась, ще густіша, ще важча.

Сет застиг, вслухаючись у темряву.

— Що тепер? — пробурмотів Пол, обводячи поглядом зруйновану кімнату.

Група застигла на місці, напружено вдивляючись у темряву, куди зникла дівчинка. Морок всередині апартаментів здавався ще густішим після її втечі.

Сет різко озирнувся на команду.

— Айві, Доро, Вікторе, — тихо, але чітко кинув він, — залишаєтесь тут. Ми з Лео та Полом підемо всередину. Якщо щось трапиться - будете нашою страховкою.

Віктор спокійно кивнув. Айві скривилась, але промовчала. Дора виглядала невпевнено.

Пол насупився.

— Ти впевнений, що це хороша ідея? — запитав він. — Якщо там щось справді небезпечне...

Сет тільки коротко зиркнув на нього.

— Саме тому я пропоную розділитись і саме тому я піду першим.

Дора стиснула руки в кулаки.

— Але ця дівчинка... Вона може бути в біді. Ми не можемо просто стояти тут і чекати!

Сет похитав головою.

— Ми не кинемо її. Але і не підставимо всіх відразу. Треба діяти обережно.

— А якщо вона поранена? Якщо вона веде нас до когось, хто потребує допомоги? — не здавалась Дора.

Лео додав, ковтаючи тривогу:

— Вона могла втекти саме за допомогою.

Кілька секунд вони сперечалися, їх голоси шепотіли у напруженій тиші, кожне слово здавалося надто гучним у напівтемряві.

І саме в цей момент, ніби втративши терпіння, з темряви знову вигулькнула дівчинка.

Вона стояла біля краю світла, тяжко дихаючи, і дивилась на них з дивною сумішшю нетерпіння й розчарування. Її погляд буквально кричав: "Ну і чого ви стоїте?"

Дівчинка зробила короткий, рвучкий жест рукою, ніби закликаючи їх йти за нею негайно.

Сет і Лео обмінялись поглядами.

— Час вагатись минув, — коротко кинув Сет.

***

Сет рушив уперед, вдивляючись у морок. Він рухався повільно, обережно, відчуваючи кожен крок так, ніби йшов тонкою кригою. За ним, майже відразу, пішов Лео - рішучий, трохи напружений, але впевнений. Пол спочатку вагався, ковтнувши клубок тривоги, але врешті, з легким зітханням, теж рушив за ними.

Дівчинка швидко зникала в темних коридорах, що розгалужувались на всі боки, час від часу вигулькуючи на поворотах, аби впевнитися, що вони йдуть слідом.

Повітря стало ще густішим. Тут тхнуло гниллю, сирістю і чимось ще, важким і неприємним, що змушувало Сета на інстинктивному рівні шукати витік небезпеки. Під ногами рипіли металеві плити, подекуди лунали ледь чутні відлуння власних кроків.

Довкола панував безлад. Перекинуті столи, уламки меблів, покинуті особисті речі, що валялися вздовж стін. Двері в більшість кімнат були зачинені або забарикадовані. Але там, де вони були відчинені, Сет міг краєм ока побачити вузькі коридори, які вели вглиб квартир, - дуже схожих на ті, що були на їхній базі.

"Майже як вдома... Тільки без людей", — промайнула в його голові думка, холодна й гірка.