Розділ 14. Завдання Рози

— Підлітаємо, — спокійно озвався Роберт, стоячи посеред містка. Його голос залишався незворушним, навіть коли монітори почали миготіти новими даними про траєкторію та швидкість наближення.

Сет мовчки спостерігав, тримаючись за поручні. Лео, сидячи біля ближнього екрану, зціпив зуби.

Повітря всередині корабля було напружене. Гравітація злегка хитнулась - Роберт зробив маневр корекції, майже непомітний для людей, але цілком відчутний для тих, хто звик довіряти своїм відчуттям.

— Приготуйтеся до стикування, — коротко кинув він.

На зовнішніх камерах корабель Рози здавався старим, але функціональним. Його обшивка мала дрібні вм’ятини та сліди ремонту, але в центрі корпусу вже розгорталась система - телескопічний тунель, наче змія, що шукала собі притулок.

Коридор повільно висунувся вперед, складаючись і розгортаючись одночасно. Його стінки були напівпрозорі, укріплені кільцями підтримки й м’якими гофрованими елементами, що тримали форму у вакуумі. Всередині блимали м’які світлові доріжки - ніби запрошуючи пройти.

— Встановлюють повітряний коридор, — прокоментував Роберт.

— Виглядає… ненадійно, — буркнув Пол.

— Він витримує прямий удар на швидкості до трьох метрів на секунду, — зауважив Роберт. — Для вас цього має вистачити.

Тонкий удар пройшов корпусом, ледь відчутний. На моніторах миготіли статуси герметизації. "Підключення встановлено", "Тиск нормалізовано", "Атмосфера стабільна".

— Перевірка завершена, — констатував Роберт. — Шлюзи розблокуються через тридцять секунд.

Айві, яка стояла неподалік, аж підскочила на місці:

— Боже, ми зараз підемо по тунелю в космосі! Це ж просто… найкращий день у моєму житті!

Сет тільки зітхнув.

Лео скривився:

— Якщо нас не висмокче в космос як кетчуп із тюбика — тоді так, безсумнівно.

За вікнами темрява все ще лежала важким оксамитом, лише сріблясті вогники далеких зірок відбивались на прозорих дугах коридору.

Коли шлюз клацнув і почав розсуватись, короткий порив перехідного повітря погладив обличчя команди.

Коридор м'яко похитувався під ногами, ніби нагадуючи про свою тимчасову природу. Під прозорою оболонкою виднівся порожній космос — чорний, безмежний, холодний.

Айві йшла слідом, широко розплющеними очима вдивляючись у вигнуті стіни.

— Це як сон! — прошепотіла вона.

Пол тільки бурчав собі під ніс про те, що в жодному його сні коридори не скрипіли так моторошно.

На іншому кінці коридору вже виднівся другий шлюз — масивний, трохи подряпаний, але надійний. І за ним чекала Роза.

***

Шлюз із клацанням розблокувався, і металеві стулки розійшлися вбоки, випускаючи в коридор тонкий струмінь прохолодного повітря. За півпрозорою перегородкою стояли двоє.

Першою крок вперед зробила Роза - висока, струнка дівчина років двадцяти восьми. Її яскраво-червоне волосся спадало на одне плече недбалими хвилями, ніби полум’я, що стиха танцювало у невидимому вітрі. Світлі очі - майже нереального, водяного відтінку - уважно ковзали по обличчях команди, випромінюючи живий інтерес і теплу приязність. Вона була одягнена напрочуд просто: темні джинси, легка шкіряна куртка з металевими клепками на плечах, і стара сіра футболка, яка виглядала так, ніби пройшла крізь десятки світів. У вухах блищали кілька маленьких срібних сережок, а на носі - тонке кільце-пірсинг, що лише підкреслювало зухвалу, але водночас щиру усмішку.

— Вітаю! — озвалась вона дзвінким голосом.

Поруч із нею стояв її супутник - масивний інопланетянин, що виглядав, наче вийшов із стародавньої легенди про воїнів. Його шкіра була темно-піщаного кольору, потріскана і груба, ніби скеля, що пережила тисячу буревіїв. Важка броня кольору попелу вкривала його плечі й груди, на плетених ременях світилися ідентифікаційні позначки. Потужні руки спокійно тримали в руках штурмову гвинтівку, яка, здавалося, була лише продовженням його власного тіла.

Його очі - вузькі й глибокі - уважно ковзали по всій команді. У погляді читалась не агресія, а скоріше звичка: звичка бачити світ крізь приціл. Він не рухався без потреби. Лише стояв поруч із Розою, як мовчазний, незворушний охоронець.

На його нагруднику ледь виднілась нашивка - коротке ім’я: Джаї.

Роза широко посміхнулась, ніби намагалася одним лише настроєм розсіяти напругу, що повисла в повітрі.

— Сподіваюся, ви не боїтеся маленьких пригод, га? — весело кинула вона, зробивши кілька легких кроків уперед.

І тільки тепер стало відчутно, наскільки дивний був цей момент: молода, привітна дівчина, яка без остраху перетинала космічні шлюзи... і істота, яка здавалася породженням далекої, жорсткої планети, що рухалася за нею, мов тінь.

***

Вона зробила жест рукою, запрошуючи їх слідувати за собою. Команда рушила за нею вузькими, погано освітленими коридорами. Стіни корабля були потерті, місцями з тріщинами. Пахло мастилом і чимось гірким, як стара кава.

Вони увійшли в невелике приміщення - суміш кухні й столової. Пара металевих столів, кілька крісел різної висоти, старенька кавоварка, що тихо гуділа в кутку.

— Розташовуйтеся! — Роза махнула рукою. — Кава або чай? Але чай у нас на свій страх і ризик.

Вона почала вовтузитись біля кавоварки, не зупиняючи балачки:

— Сподіваюся, ніхто не має алергії? Бо наша кава - це досвід. Після третьої чашки можна бачити кольори, яких не існує.

Сет сів на стілець, суворо спостерігаючи за всім.

— Ми тут не за кавою. Розкажи про завдання.

Роза розлила каву у сколоті чашки, потім обперлася стегном об стіл, поглянувши на них через плече:

— Все просто. Невелика станція - Пост Дреко. Там є мій знайомий, Тереш'Кар. Ваше завдання - витягти його.

Пол скептично зиркнув:

— Ага. Просто вивести когось із станції під носом у охорони.

— Ніякої охорони. Ну, точніше чисто технічно вона там є - але це не має бути проблемою. — з усмішкою відповіла Роза.