Розділ 13. Контакт

— До місця призначення ми доберемось приблизно за три з половиною дні, — спокійно мовив Роберт, стоячи в центрі приміщення, що більше нагадувало поєднання зали нарад і технічної лабораторії.

Його голос, як завжди, був рівним і неймовірно точним, немов кожне слово проходило фільтрацію логіки перед тим, як злетіти з язика.

— Три з половиною дні? — Лео аж сіпнувся, криво скривившись. — В цій... Консервній банці?

— Ця банка - накращий корабель. — Сухо сказав Роберт.

Віктор стояв осторонь, обпершись на край столу. На обличчі — звична байдужість, хоча всередині йому було навіть... комфортно.

"Нарешті трохи спокою. Жодних вибухів, жодних істот із щупальцями, жодних медблоків, що валяться на голову. Просто закритий простір, контрольована атмосфера і три дні, щоб нарешті зібратись з думками."

— Мені це підходить, — сказав він уголос. — Нарешті можна нормально виспатись.

Лео скосив на нього погляд.

Айві тим часом вже встигла відкрити маленький блокнот — записувала щось, шепочучи:

— Три дні в ізольованому техно-середовищі… А якщо я встигну дослідити ту голограмну матрицю? Або порівняти стабілізатори живлення?

— Якщо ви бажаєте дослідження - я можу надати доступ до деяких підсистем, — озвався Роберт, повернувши голову до неї. — Проте лише під моїм наглядом.

Очі Айві блиснули.

— Серйозно? Це буде найкращі три дні у моєму житті!

Дора мовчала. Стояла біля стіни, трохи відсторонено, мовби слухала лише частину розмови. Її руки були схрещені на грудях, погляд — втуплений у підлогу. Тіло стиснуте, як пружина.

***

Перший день пройшов тихо. Без тривог, без стрілянини, без дивних істот, що крадуться в темряві. Просто — тиша.

Корабель Роберта, хоч і мав усі функції для виживання, не створювався для затишку. Проте після всього, що сталося — холодні, стерильні стіни здавались майже гостинними. Вперше за довгий час ніхто нікуди не поспішав.

Сет прокинувся раніше за інших. Він довго сидів на краю своєї вузької койки, втупившись у стелю, що рівно тягнулась угору, мов портал у ще одну безсонну ніч. Йому не подобались замкнені простори, та ще менше він довіряв тиші. Та цього разу вона була… не ворожою. Придивившись, він навіть не почув характерного дзижчання комунікаторів чи гуркоту важких кроків — корабель дихав повільно. І вперше за останні тижні Сет дозволив собі просто… видихнути.

"Три дні в закритому просторі. Шестеро людей і андроїд. Якщо щось станеться — відповідатиму я. Я мушу знати, хто як реагує. Хто тримається. Хто ламається." — пролунала думка в його голові.

Із лабораторії долинав голос Айві:

— Роберте, а ти можеш вивести осциляцію цього каналу на окремий дисплей? Я хочу порівняти з фазою сигналу з антени третього покоління. Тільки дай мені секунду - я зараз...

— Дані виведено. Не торкайтесь синього роз'єму, — механічно відповідав Роберт.

— Я не дурна, я пам’ятаю... АЙ! Це було боляче!

— Я попередив.

Сет хмикнув і рушив далі.

У технічному коридорі Лео сидів на перевернутому ящику, ногами штовхаючи маленький гайковий ключ.

— Ну, Пол, — кинув він, не повертаючись. — Зізнавайся: ти теж не витримуєш людей?

Пол, який сидів поруч із книгою, лише зиркнув на нього.

— Я не витримую дурнів. А людей ще терплю. Через силу.

— Ага. Ми з тобою прям ідеальна пара. Хочеш кави?

— Звідки в тебе кава?

— Немає. Просто хотів перевірити, чи вмієш ти радіти життю.

Пол не витримав — ледь усміхнувся.

Тим часом Віктор мовчки перекладав набір медичних інструментів з однієї сумки в іншу, ніби намагаючись знайти ідеальний порядок.

У кутку медблоку сиділа Дора. Вона вдивлялася у відображення на полірованій поверхні шафки, не помічаючи, як пальці знову й знову перебирали поділ на рукаві.

— Вікторе? З цим.. Чоловіком все буде гаразд? — Запитала Дора показуючи на Бродеріка, що лежав на койці.

— Я... Так. Я думаю все буде гаразд. Його стан стабільний.

Вона продовжувала вдивлятись в його очі. Здавалось, що в них є цілий світ, світ що сповнений болем та холодним професіоналізмом.

— А.. ти? Ким ти була? — Запитав Віктор.

— Я.. Інженер. Ну, щось типу. Розбираюсь в реакторах і всьому такому. Але напевне мої знання вже не актуальні... Враховуючи те що я бачила на цьому кораблі.

— Ох, це якийсь.. дивний корабель. В нас на базі все в рази скудніше. Я не впевнений, що ми навіть близько стоїмо з його технологіями.

— А що ви тут взагалі робите? — дівчина запитала с щирою цікавістю в голосі.

— Хотів би я знати. Нам не пощастило. Ми взагалі йшли просто поремонтувати один з блоків бази. Медичний відсік, що був пошкоджений через Арсандів. Але ми навіть дійти не встигли як на нас напали якісь звірі і там поранили Еріка... — Його голос почав звучати куди тихіше і сумніше.

— Врешті-решт нам вдалось втекти, — продовжив він, — але ми перестрибнули через каньйон. Тому шляху назад не було і ми продовжили рухатись вперед. А потім нас знайшов Лео. Після чого був зламаний робот і гриби і... друга атака звірів, де Ерік пожертвував собою врятувавши Айві. А ми... просто почали тікати, бо в нас і шансу не було проти них. Нас вів незнайомий голос, що виявився Робертом. Ну, а далі - ти знаєш.

Дора уважно слухала цю розповідь вдивляючись в лице Віктора, що інколи то мружилось від болю, то зображало якусь надію.

— Ох.. Мені шкода.. за Еріка. — тихо мовила Дора.

Віктор просто промовчав і окинув поглядом Бродеріка, що мирно лежав на койці. Після чого він глянув на екрани на які виводились показники скаута.

"Стабільний. Він виживе. Мусить"— подумав медик.

***

Другий день пройшов у спробах зберегти душевну рівновагу. Здавалося, корабель сам ніби притишив хід, обертаючи тишу на фон роздумів, сарказму й дрібної рутини.