Частина 2. Розділ 12. Новий Початок.

На містку корабля Роберта панувала напружена тиша. Повітря було важке, наче насичене невидимим пилом тривоги, що повільно пронизував кожен куточок невеликої кімнати управління. Монітори тьмяно мерехтіли, відображаючи лише обривки незрозумілих координат і діагностичних схем. Запах диму й обгорілої проводки все ще зависав у повітрі, нагадуючи про недавній аварійний стрибок.

Пол сидів у кріслі, зігнувшись, втупившись у підлогу так, ніби вона могла підказати йому рішення. Його голос прозвучав приглушено, просякнутий втомою та гіркотою:

— Це просто чудово.

Роберт стояв прямо, абсолютно нерухомий, його очі холодно й беземоційно вдивлялися в мерехтіння моніторів. Відповідь була короткою й байдужою:

— Діагностика пройшла без помилок. Я не можу визначити причину. Можливо, причина зовнішня. На планеті могли діяти фактори, які мої системи не врахували.

Пол лише зітхнув, відводячи погляд убік і бурмочучи щось під ніс про постійні негаразди та власну нещасливість.

Лео стояв біля дальнього екрану, розглядаючи його без інтересу. Його брови були зведені до перенісся, він щось бурмотів собі під ніс, злегка хитаючи головою від роздратування.

Айві, навпаки, аж сяяла від цікавості, її дивакуваті окуляри постійно сповзали набік, а зачіска нагадувала заплутану антену для міжгалактичного зв’язку. Вона не приховувала свого захвату, коли звернулася до Роберта:

— Варп-двигуни! Я тільки чула про них! Це ж неймовірна технологія! Ти можеш розповісти більше? Як саме вони працюють?

Роберт злегка повернув голову до неї, його вираз обличчя залишався абсолютно спокійним і байдужим:

— Варп-технологія дозволяє подолати величезні відстані, створюючи штучні розриви в просторі.

Сет нервово ходив по містку, напруга буквально випромінювалась від нього. Він зупинився й поглянув прямо на Роберта, намагаючись знайти хоч якийсь вихід:

— Якщо ми так далеко, то наскільки швидко ми зможемо повернутись? Що потрібно для ремонту?

Роберт не поспішав відповідати, голос його був сухим, наче він оголошував статистичні дані:

— Нам потрібні специфічні компоненти, яких тут майже точно немає. До того ж у нас майже закінчилась їжа. Це проблема більш нагальна. Для вас.

— Але в тебе ж повно грибів! Вони що, не їстівні? — запитав Лео з надією.

— Ні. Не всі. Лише 23% придатні для вживання, — холодно відповів Роберт.

Сет зупинився, стиснув кулаки й глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїти нерви:

— Тоді що ти пропонуєш?

Роберт поглянув на монітори, які саме завершували сканування навколишнього простору, і вказав на екран:

— Недалеко звідси є стара станція. Там можна знайти припаси, їжу і, можливо, отримати інформацію. Крім того, приблизно півтори сотні років тому тут був мій знайомий. Якщо він ще живий — це може бути корисним.

Очі Айві спалахнули ще яскравіше:

— Що за знайомий? Теж андроїд?

— Ні. — відповів Роберт. — Дінч.

— Що за Дінч? — перепитав Сет, намагаючись зловити погляд Роберта.

— Просто Дінч. Особа, що завжди вміла… вирішувати проблеми.

Тим часом Дора мовчки стояла біля дверей. У її голові було безліч думок:

«Як я сюди потрапила? Ще кілька хвилин тому я була на „Новій Надії“... Що сталося з кораблем? Що сталося з Гансом? А Деріл? Вони ж... вже давно мертві?» — від них її тіло здригнулося.

Вона оглянула кімнату, помітила напруженість у кожному русі, в кожному погляді, і відчула, як холодний страх повільно підіймається хребтом.

— То як, ми вирушаємо туди? — тихо запитав Сет, погляд якого був звернений до всіх.

Усі мовчали, кожен переживав внутрішню боротьбу. Лише Роберт залишався абсолютно спокійним, його очі дивилися прямо перед собою, ніби він уже знав, яким буде результат.

— Але є ще одна проблема, — мовив Роберт, перериваючи мовчання так само холодно й беземоційно. — Я не можу з'являтись на самій станції. Корабель екранований, але виходити за межі корабля для мене… небезпечно.

Сет негайно повернувся до нього, очі звузилися від підозри:

— Чому небезпечно?

Роберт на мить затримав погляд на Сеті, але нічого не відповів, ігноруючи його запитання, наче його й не існувало.

Віктор, який досі мовчки стояв осторонь, думаючи про Бродеріка.

«Як довго він протримається?» — думка Віктора прорізала його свідомість гострим жалом занепокоєння. Він не міг дозволити собі втратити ще когось. Не зараз. Не тут.

— Роберте, — звернувся медик голосніше, ніж очікував сам, — Мене непокоїть стан Бродеріка. Нам потрібні ліки, а в тебе великих запасів я не побачив...

Роберт ледве помітно повернувся в його бік, вираз не змінився:

— У мене є деякі запаси, але вони дійсно обмежені. Я ніколи не розраховував мати поранених осіб на кораблі. Ви мусите докупити додаткові ліки на станції.

Пол різко підняв голову, його голос прозвучав зі скепсисом:

— А гроші? Яким чином ти плануєш платити?

Роберт не відповів одразу, його очі зупинилися на Полі з абсолютно байдужим виразом, ніби питання було недоречним:

— У мене немає кредитів. Я ніколи не переймався такими речами. Проте, Дінч міг би допомогти з цим питанням. Нам потрібно спершу зустрітись з ним, або ж… можливо, варто викликати його за межі станції.

— Які взагалі гроші ходять тут? В нас, взагалі-то грошей не було. Просто дають що дають і всі щасливі. — Кинув Лео.

— Наскільки мені відомо - загальна грошова одиниця - кредити. — Відповів Роберт.

Сет нахмурився, в його голосі з'явилась напруга:

— Як ти збираєшся його викликати?

Роберт лише коротко поглянув на нього, спокійно відповівши:

— Я зроблю це одразу, як закінчу ремонт того, що постраждало від стрибка. Поки що зачекайте.

Напруга трохи спала, хоча атмосфера на містку все ще залишалася важкою. Лео, оглядаючи присутніх, випадково зупинився на Дорі, що стояла осторонь, мовчазна й абсолютно пригнічена. Він помітив її бліде обличчя, опущений погляд.