Розділ 10. Роберт

150 років після падіння Людської Імпері.

Планета - "Нова Надія", неподалік від бази повстанців.

Віктор стояв навколішки, притискаючи пальці до шиї Еріка, хоча вже не було сенсу. Він не дихав. Його очі, ще хвилину тому живі й сповнені рішучості, тепер застигли в безмовній порожнечі. Медик повільно закрив їх пальцями.

Айві стояла поруч, стиснувши кулаки. Її губи тремтіли. Вона опустилась навколішки біля тіла, торкнулась плеча Еріка.

— Ти врятував мене… — прошепотіла. — Чому?

Бродерік мовчки стояв позаду, погляд його був опущений. Він нічого не казав, лише дивився в землю.

Пол обернувся й пішов на кілька кроків убік, наче не міг дивитись.

Сет стояв мовчки, мов статуя. Вітер із тунелів смикав поли його одягу. Він не рухався, не говорив, лише дивився на Еріка. Його губи стиснулись у тонку лінію, а погляд був спрямований на тіло друга. Той був учнем, братом по обов’язку. Сет мав його захистити. Але не зміг.

— Я… — почав Віктор, зриваючись на шепіт. — Я міг би врятувати. Якби трохи раніше…

— Це не твоя вина, — озвався Сет, але голос його звучав глухо. — Це моя. Він був моїм. Я мав… я мав бути ближче.

Тиша згустилась. Лише світло грибів тьмяно мерехтіло, кидаючи тіні на понівечене тіло Еріка.

— Нам треба… забрати його… — Айві піднялась, в очах її блищали сльози. — Ми не можемо залишити його тут.

Та в цю мить із глибини тунелю почулося нове, глухе шипіння. Усі різко обернулись. З темряви виринала ще одна істота.

Вона пересувалась майже безшумно, на чотирьох м’язистих лапах, тіло її вкривали темні обсидіанові пластини. Зеленуваті очі мерехтіли, спина світлась білими прожилками. Із розкритої пащі звисали язики, що тремтіли в повітрі, ловлячи запахи. Вона не гарчала, не нападала одразу — вона полювала.

— Тіло! — Айві рвонулась вперед, але Сет схопив її за плече.

— Ми не встигнемо.

— Але… — Її голос почав тремтіти

— Не встигнемо! — зірвався він. Його голос тріснув. — Він сам би не дозволив. Рушаймо!

Віктор востаннє глянув на Еріка. Його пальці стиснулись у кулак. Він нічого не сказав.

І саме в цей момент на комунікаторі пролунав голос — чіткий, незнайомий, абсолютно спокійний.

— Не зупиняйтесь. Біжіть вперед, через вузький прохід. Потім праворуч.

Всі завмерли.

— Що це… — Пол затнувся, озираючись. — Хто говорить?

— Я - Роберт. У вас немає часу. Істота вже занадто близько. Біжіть.

Сет не питав більше нічого. Він лише крикнув:

— Усі за мною!

Вони побігли, мотивацію несли на плечах — страх, лють, втрата. Стеля низько нависала, тунель звужувався, слизькі гриби хрустіли під ногами. Айві озиралась, тримаючи палець на спусковому гачку.

— Вправо. — пролунало з комунікатора. — Потім різко ліворуч. Не плутайте порядок.

Бігли вже майже наосліп. Світло стрибало, тіні миготіли. Позаду роздався хижий шурхіт — істота вийшла на слід.

— Ще трохи, ще… — бурмотів Лео, стискаючи болюче плече.

— Прямо зараз — у вузький прохід праворуч. Стрибайте. — різко пролунало з комунікатора.

— Сет! — вигукнув Пол, — Це якась пастка!

— Стрибайте! — повторив голос.

Сет не сумнівався. Він стрибнув першим. За ним Бродерік, Айві, Пол, Віктор і Лео. Вони влетіли в вузький прохід, перечепившись, ковзаючи по вологій підлозі. І саме тоді — за ними з гуркотом проскочила істота.

Раптово з обох боків проходу спалахнуло різке світло. Пролунав звук, схожий на спалах блискавки, і гострий імпульсний промінь прошив тунель навхрест.

Істота не встигла навіть закричати — її розсікло на частини, які з хлюпанням вдарились об стіни та впали у тишу.

Група лежала на землі, задихаючись.

— Що це… — хрипко озвався Пол.

— Лазерна міна, — відгукнувся Роберт. — Стара, але ефективна. Я вів вас повз неї. Вона була встановлена на рух.

Сет підвівся, обтрушуючи бруд з рук.

— Чому ти нам допомагаєш?

— Тому що мені потрібна ваша допомога. Тут ще повно різних потвор, рухайтесь на сигнал.

Тиша знову опустилась на групу. Але тепер вона була іншою — із домішком надії. Смерть все ще ходила поруч. Але хтось у темряві стежив за ними. І поки що — не хотів їм зла.

Коли гуркіт лазерної пастки стих, Роберт знову заговорив:

— Попереду ще трохи. Ваша ціль — мітка, яку я вивів на ваші комунікатори. Я допоможу оминути решту пасток. І... тримайтесь разом.

Сет, не озираючись, коротко кивнув:

— Рухаємось. Без паніки. Айві — правий фланг, Бродерік — позаду. Віктор - приглядай за Лео.

— Я не дитина, — буркнув Лео, але рука в нього тремтіла, в плечі віддавав тупий біль. Він уже давно перестав його коментувати.

— І все ж дивись за ним, — повторив Сет.

Віктор мовчки підтримував Бродерика, в якого була здерта частина лівого передпліччя — не критично, але кров під бинтом вже просочувалась. Сам він нічого не казав, але рухався повільніше. Айві трималась бадьоро, проте її очі стали помітно тьмянішими. Вона не випускала зброї з рук.

Пол ішов мовчки. Обличчя в нього було бліде. На скроні — поріз, що запікся темною скоринкою. Він не скаржився, та кожен його крок лунав як тяжкий зітх.

Тунелі були вузькими, слизькими, просоченими грибним запахом і чимось ще — тонким металевим присмаком, який лоскотав ніздрі. Декілька разів Роберт вчасно попереджав:

— Пролазьте повз стіну ліворуч. На правій плитці — лазер.

— Стоп. Під ногами міна. Не наступати.

— Тепер прямо. Не обертайтесь назад, навіть якщо щось почуєте.

Група мовчала, лише хрипкі вдихи й постукування чобіт відбивали хід. Напруга висіла, мов туман.

***

Після довгого й важкого просування крізь вузькі, затхлі тунелі, в яких кожен крок лунав глухо, мов удари в серце, група нарешті побачила перед собою слабке розширення — тьмяне сяйво, що пробивалося крізь вологу напівтемряву.