Розділ 8. Неочікувана зустріч

150 років після падіння Людської Імпері.

Планета - "Нова Надія", база повстанців.

Лео брів темним, задушливим тунелем, похмуро бурмочучи щось собі під ніс. Промінь ліхтаря, що смикався перед очима, дратував навіть більше, ніж темрява навколо. Він уже втретє за останні пів години вдарився головою об низьку стелю, і тепер настрою було не більше, ніж у розлюченої тварини, яку вигнали з теплої нори посеред ночі.

— «Пробий тунель, Лео. Це дуже важливо, Лео!» — передражнював він голос Клайда, різко вимахуючи руками.

— Наче в мене своїх справ не було! Краще б знову відправили той Люмікор копати, а не ці тунелі.

Він глянув на маленький дисплей на зап’ясті. Червона точка вже блимала нетерпляче, наче теж хотіла якомога швидше закінчити цю сумнівну прогулянку.

— Так-так, бачу, не кричи, зараз зроблю, — пробурчав Лео до годинника, наче той міг відповісти. Він гучно зітхнув і почав знімати бур з плеча, чіпляючи його на поясі.

За кілька десятків метрів шахтар нарешті дібрався до місця, що потрібно було пробурити.
Лео направив сканер на породу перед ним.

— Дідько, і саме в цій точці - піротин. Вони взагалі хоча-б сканують перед відправкою?!

Лео видихнув і почав розкладати триногу для бура. Всім шахтарям добре відомо, що існують породи, які можуть реагувати на нагрівання.

— "Піротин, Лео, це лише камінь. Що з ним станеться?" — іронічно перекривляв він черговий уявний голос Клайда. — А нічого особливого, тільки розлетиться на шматки і забере мою голову з собою!

Він ще раз уважно оглянув місце, обмацав руками кріплення триноги й перевірив рівень заряду батареї. Лазерний бур тихо ожив, видаючи ледь чутне гудіння, що швидко переросло у високочастотний свист.

— Ну, давай уже швидше, красуне, — зітхнув Лео, активуючи основний режим.

Тонкий, яскравий промінь лазера вдарив у поверхню піротину, й порода миттєво відреагувала: по її поверхні пробігли дрібні хвилі вібрацій, ніби матеріал намагався втекти від болю, завданого чужорідним втручанням. Глибокий, низький гул, схожий на ревіння далекої тварини, пронісся печерою.

Вібрація поступово посилювалася, переходячи в ритмічне тремтіння. Через постійні нерівномірні теплові розширення й магнітні коливання породи бур почав зміщуватись, наче порода навмисно опиралася процесу. Лео міцно стиснув руками корпус інструмента, намагаючись втримати його на місці.

— Тихо-тихо, друже, спокійно, — почав він заспокоювати бур, ніби той був живою істотою. — Це всього лише лазер, — додав він, обернувшись до породи, — а ти — всього лише дурна, уперта купа каміння. Не варто нервувати, бо інакше нервувати почну я, а це вже поганий знак для нас обох.

Піротин відповів новою, ще сильнішою хвилею вібрації, наче на зло шахтареві. Лео гучно зітхнув, переводячи погляд між тремтячою породою і дисплеєм сканера, що блимав тривожними показниками нагріву.

Лео невдоволено чвиркнув, витираючи піт із лоба. Він перевів бур на меншу потужність, сподіваючись хоч трохи вгамувати істеричний танець породи. Але це не дуже допомогло: вібрації стали рівномірнішими, проте від цього не менш тривожними.

— Добре, домовилися: менше сили, більше любові, — пробурмотів він із гіркою посмішкою. — Такий вже я турботливий хлопець, коли справа стосується каміння.

Несподівано бур різко здригнувся й трохи смикнувся вбік, мало не вислизнувши з рук Лео. Той ледве встиг перехопити його, міцніше вчепившись у руків’я. Шахтар кинув тривожний погляд на дисплей сканера — показники температури росли надто швидко, перевалюючи за безпечну межу.

— О ні, тільки не починай… — Лео швидко вимкнув лазер і відступив на крок назад, уважно вдивляючись у породу.

Тепер, коли лазер не нагрівав метал, гул поступово затихав. Лео кілька секунд стояв нерухомо, насторожено чекаючи ще якоїсь реакції. Проте навколо запанувала тиша — густа, липка, і значно тривожніша, ніж попередній гул.
Він зробив ще один крок назад і дістав з пояса комунікатор.

— Клайде, ти мене чуєш? Маю тут трохи проблем із породою, — кинув він у пристрій. Відповіді не було — лише тріск статичних перешкод.

— Прекрасно, просто прекрасно, — Лео театрально зітхнув. — Мене посилають у якусь невідому печеру і не перевіряють, що звʼязок працює...

Він різко зупинив монолог, відчувши, як під ногами пройшла хвиля — ледь помітна, але достатньо сильна, щоб відчути її в кістках.

— Що це ще за… — він напружено завмер, затамувавши подих. Земля здригнулася знову, цього разу сильніше.

Вібрації вже не йшли від бура чи від піротину — вони приходили з глибини. І ці поштовхи зовсім не були схожі на звичайну реакцію металу на нагрівання. Це було щось інше. Щось набагато гірше.

— Чудово, Лео, — прошепотів він, відчуваючи холодний піт на шиї. — Здається, ти знову знайшов собі неприємності на голову.

Зробивши декілька кроків назад, тримаючи бур у руці, Лео раптово зірвався разом із підлогою кудись униз.

— А-а-а! — лише й встиг скрикнути він.

Довгий звивистий тунель тягнувся глибоко вниз, безжально затягуючи молодого шахтаря у вологу, темну невідомість. Лео інстинктивно намагався зачепитись руками й ногами за стіни тунелю, але пальці зісковзували з поверхні, вкритої густою, огидною слиззю. Він кілька разів боляче вдарився плечем та спиною об гострі виступи, що траплялися на шляху, але це ніяк не допомагало сповільнитись.

— Чорт-чорт-чорт! — крикнув він, відчуваючи як липка рідина огортає його тіло, унеможливлюючи будь-які спроби затриматися.

Каска з ліхтарем відірвалася і полетіла вперед, освітлюючи вузький звивистий тунель, яким Лео котився все глибше й глибше. Він уже нічого не бачив навколо, лише розмиті плями слизу, каменю та мерехтливе світло віддаленої каски.

Шахтар пролетів ще кілька десятків метрів, перш ніж темрява навколо розступилась, і його охопило відчуття невагомості, ніби він вилетів у відкритий космос.