Розділ 7. Рівень Двадцять Три.

150 років після падіння Людської Імпері.

Планета - "Нова Надія", база повстанців.
 

Сет вийшов з казарм і рішуче попрямував у напрямку кімнат Еріка та Бродеріка. Його хода була звично зібраною, майже беззвучною — як у того, хто неодноразово виходив у подібні вилазки, знаючи, що навіть найменша помилка може стати останньою.

Спорядження на ньому було зібране з педантичною точністю. Жодної зайвої деталі — кожен ремінець, кожен карабін, кожен предмет мав своє місце і своє призначення. Підсумки рівномірно розташувалися по всьому тілу, мов продовження його самого, напхані корисними дрібницями: змінні фільтри, резервні патрони, складні інструменти, гнучка кабельна пастка, декілька гранат різних типів.

За плечима — акуратно притиснутий рюкзак, форма якого не порушувала силуета скаута. Над ним — гвинтівка зі складеним прикладом, зафіксована міцно, без жодного брязкоту. На правому стегні — важкий револьвер у потемнівшій кобурі, ручка відполірована до блиску — не через марнославство, а через часте використання.

Коридори вже виглядали звично. Святкові прикраси зняли, подекуди ще залишалися сліди - шматки стрічок, клей, обривки гірлянд.  
Діставшись до ліфтового блоку, Сет помітив, що майже половина ліфтів була недоступна - індикатори миготіли червоним.

Хм, дивно. Не чув, щоб сьогодні були заплановані якісь роботи.

Його погляд ковзнув на групу працівників, що саме заходили до технічного відсіку. Усі — в стандартній уніформі обслуговування, проте щось у їхніх рухах вибивалося з буденного. Занадто злагоджені. Занадто мовчазні. Один із них обернувся, швидко озирнувся — наче перевіряв, чи за ними не спостерігають — і лише тоді зайшов усередину.

Сет мимоволі пригальмував. Жодного інструменту, жодного ящика. Навіть захисні шоломи лишилися чистими, без жодної потертості — наче щойно зі складу.  
Він насупився. Погляд почав уважно вивчати коридор.

Щось тут не те…— підказувало його внутрішнє чуття.

Сет ще на мить затримав погляд на дверях, що повільно зачинилися за «технічними працівниками». Він уже збирався рушити в їхній бік — коли на руці задзвонив комунікатор. Лаконічний, знайомий сигнал — особистий виклик. Ерік.

— Щось трапилось? — відповів він коротко, не зупиняючись.

— Ти де там завис? — пролунав голос учня. — Ми вже майже готові. Бродерік каже, що за кожну хвилину запізнення — ти будеш робити десять віджимань.

Сет хмикнув, але нічого не відповів. Зв’язок обірвався.

Він ще раз кинув погляд через плече на ліфти, на миготливі індикатори, потім — на двері. Жодного звуку. Жодного руху.

Розвернувся і пішов в бік сходів. Але осад залишився.

***

Віктор прокинувся у своєму кабінеті. Спина нила, а правий бік неприємно бився пульсом.

Все ж спати на цьому дивані — не найкраща ідея, — промайнуло в голові.

Він повільно сів, злегка зігнувшись уперед. Шкіра на шиї була вологою, сорочка зім’ята. Поруч, на підлозі, валялася тонка ковдра, зсунута вночі. На столі — порожня чашка, залишки якоїсь переписки на голографічному дисплеї та роздруківки з монітора пацієнта.

Кабінет був напівтемний, лише тьмяне підсвічування біля медблоку створювало враження стерильного спокою.
Віктор швидко одягнувся та глянув на годинник.

До вилазки ще кілька годин, — майнула думка в голові.

Він неспішно підійшов до робочого столу, опустився в крісло.  
На екрані — тиша. Жодного нового сповіщення.

Майже машинально Віктор увійшов у систему й почав переглядати дані своїх пацієнтів. Один із них мав нічний припадок, але медсестри впоралися самостійно. Без нього.  
Цей факт трохи зачепив. Не критично — але неприємно.  
Впорались, молодці…

Ледь помітно хмикнув і продовжив гортати записи, ковзаючи поглядом по показниках.

Поки Віктор завершував останні записи в системі, двері тихо відчинились — цього разу без стуку. Увійшли Паскаль і Андре.

— Так і знали, що знайдемо тебе тут, — мовив Паскаль, зупинившись біля столу. — Ти ж навіть перед вилазкою не дозволяєш собі перепочити.

— Лежати й чекати, поки почнеться — не в моїх звичках, — сухо кинув Віктор, не піднімаючи погляду.

Андре зробив крок вперед і поклав на стіл невеликий герметичний контейнер.

— Для тебе. Там резервна доза “Зет-3” і один старий рецепт стабілізатора, який ми колись тестували разом. На крайній випадок. Він... неприємний, але дієвий.

Віктор мовчки відкрив контейнер, ковзнув поглядом по вмісту, перевірив маркування. Розпізнав одразу.

— І чому це не залишити тут?

— Бо ти маєш звичку витягати інших навіть тоді, коли вже сам на межі. Це — для моменту, коли не буде нікого, крім тебе самого. — Видав здоровань.

Віктор на мить затримав погляд на Андре. Потім — на Паскаля.

— І ви це зробили не для того, щоб попрощатись?

— Ні, — відповів Паскаль. — Для того, щоб нагадати: ми з тобою не тільки в медблоці. Навіть якщо ти не хочеш, щоб це звучало вголос.

Настала коротка мовчанка.

— Повернись, Вікторе, — тихо додав Андре. — Бажано — з усіма кінцівками.

— Постараюсь, — відповів той без емоцій, але з тією самою сухою прямотою, яка завжди означала: “я почув”.

Медики мовчки вийшли. Двері за ними зачинились так тихо, ніби їх і не було.

Віктор ще раз глянув на контейнер. Поклав його вглиб рюкзака, застібнув, зітхнув — і знову залишився сам.

Провівши кілька годин у роздумах і ретельних перевірках пацієнтів, медик востаннє окинув поглядом свій кабінет. Усе було на місці: чисто, організовано, стерильно — так, як завжди.
Він закинув рюкзак на плечі, поправив ремінь і повільно рушив у бік двадцять третього рівня.

На одному з перехресть він помітив групу фігур — чи то техніки, чи охорона. Стояли нерухомо, майже синхронно. Не знайомі. Не ті, кого він зазвичай бачив у цьому секторі.