Розділ 6. Збір на вилазку

150 років після падіння Людської Імпері.

Планета - "Нова Надія", база повстанців.

Сет стояв над широким металевим столом у своїй комірці, де все було розкладено з майже хірургічною точністю. Спорядження займало весь простір: заряджені акумулятори, змінні картриджі до гвинтівки, згортки з харчовими капсулами, планшети, ліхтарики, декілька гранат. Біля краю — два складаних ножі.  
Лезо одного вже добряче стерте, а на руків’ї виднілись вицвілі ініціали: “А. Марлоу”.  
Інший — ніби щойно з фабрики: відполірований до блиску, без жодної подряпини.

Сет повільно провів поглядом по столу.  
"Треба послати Еріка по додаткову мотузку", — промайнуло в голові.

Наче по команді, у дверях з’явився сам Ерік — світловолосий хлопчина з довгою зачіскою та вічною легкою усмішкою на обличчі. Він кинув швидкий погляд на старшого скаута. Сет, як завжди, стояв у повній формі, мов статуя дисципліни.

"Цікаво, він у ванну теж в ній заходить?" — промайнуло в Еріка з ледь помітною усмішкою.

Його погляд ковзнув по столу.

"Ми що, йдемо на інший край планети?.. Навіщо, бляха, стільки всього?.. І тягнути це, звісно, буду я..."

— Гей, ти чого стільки приволік? Хто це все носити буде? — з напівсумною посмішкою пробурмотів Ерік.

— Як хто. Ти і Бродерік.

— Ага! А потім я знову зірву спину! — скривився молодий.

— Тобто ти хочеш, щоб я це все сам ніс? — Сет підняв праву брову. Погляд у нього був такий, як у інструктора, якому доповіли, що ти забув витягти чеку з гранати.

"Як йому, курва, вдається такий погляд?"

— Може, хоч транспорт попросимо? Або, може, та інженерка робота нам дістане? — спробував віджартуватись Ерік, уникаючи прямого погляду.

— Транспорт нам не належить. Весь зайнятий на доставці матеріалів до форпостів. Навіть при всьому бажанні — нам його не дадуть, — сухо відповів Сет.

— Ага. А те, що ми, бляха, буквально йдемо рятувати медичний блок — усім байдуже?

Погляд Сета знову зустрівся з очима хлопця. Ерік важко зітхнув і повернувся до столу.

— До речі, не вистачає мотузки, — кинув він, сподіваючись змінити тему.

— Саме те, за чим я хотів тебе попросити, — майже з задоволенням відповів Сет.

Ерік уже розвертався йти, коли раптом зупинився в дверях.

— А де Бродерік?

— У медвідсіку. З братом.

— Тому… вже краще?

— Не знаю. З ним працює Віктор. Той самий, що з нами завтра йтиме.

— Я чув про нього… всяке.

— Він один із найкращих лікарів, і, за словами Крістела, наш найкращий варіант.

— Мені його шкода. Те, що з ним сталося — жахливо. Я не уявляю, як знаходити в собі сили жити далі після такого.

Сет на мить затримав погляд на хлопці.  
"Сподіваюсь, Віктор не вчинить якоїсь дурниці", — подумав він.

— Іди. Я ще перевірю рюкзаки, — сказав він уголос.

Ерік кивнув і зник у коридорі.

***

Сет повільно відійшов від столу, закинувши рюкзак на плече, і рушив у напрямку столової, дорогою перевіряючи ремені й застібки на медичній сумці, що висіла на боці. Кожна ампула була на своєму місці, кожна застібка — затягнута. Порядок. Такий, як і має бути.

Коридори бази ще зберігали сліди вчорашнього святкування. Повітря пахло димом від свічок і чимось солодким — імовірно, сиропом із святкового напою. Стрічки, прапори й лампадки досі не зняли.  
Світло ламп мерехтіло м’яким теплим тоном, створюючи ілюзію затишку.

"День Світла", — згадав він.  
Свято, що повторюється кожні 90 циклів. Символ опору, витривалості, бажання жити навіть тоді, коли навколо — темрява.

Сет зупинився на мить, зиркнувши на екрани, на яких все ще програвалась вчорашня промова.

"Святкують, наче завтра не треба знову лізти в холодні тунелі", — подумав він, не з осудом, а просто — як констатацію.

Він вийшов на головну галерею, де збирались у перерву більшість мешканців сектора. Кілька знайомих кивнули йому. Хтось щось бурмотів про залишки святкової випічки, хтось шукав свою зміну. В усьому цьому був ритм — втомлений, трохи зношений, але все ще живий.

Сет попрямував до Піта. Його чекали пайки, вода й головне — кава. Справжня, не синтетична.
"Здоровань обіцяв підготувати щось особливе. Цікаво, що цей кухар придумав цього разу."

В столовій було купа людей. Швидко обійшовши всіх з них, Сет направився до вузького проходу що вів прямісінько до комірки Піта. На дверцятах виднілись злегка стерті слова написані від руки "ДОБАВКИ НЕ ДАЮ."

Сет вибив звичний ритм у двері — й ті відчинились.
— Нарешті приповз, — пролунав знайомий голос.

У невеличкій комірці, яка, здавалося, взагалі не могла вмістити такого здорованя, стояв Піт і щось нарізав.  
Його фартух був у плямах — соус, кров, спеції, можливо навіть залишки ягідної начинки.  
На голові — смішна кухарська шапочка. Густа чорна борода була вкладена з майже військовою точністю.
На вигляд — як завжди: втомлений, трохи похмурий, але з очима, що світилися радістю. Радістю людини, яка знайшла сенс навіть у найменшій дрібниці — ще одному пиріжку, ще одній добрій страві.

— Я вже думав, ти взагалі не прийдеш. Хотів було послати малого, щоб той привів тебе силою, — сказав Піт, киваючи в бік столу з маленьким термосом.

— Хотів би я на це подивитись.

— Не недооцінюй його. Він хоч і втричі менший за мене, зате прорізає ці кляті кістки з такою силою, що в мене аж мороз по спині йде, — з усмішкою проговорив Піт.

Сет задумливо зиркнув на здорованя, потім підійшов і відкрутив кришку термоса.  
Усередині парувала чорна кава — густа, як моторне мастило, з ледь відчутним ароматом спецій.

— Воно і має так пахнути? — з недовірою запитав Сет.
— Пий давай. Це найкраще що відчував твій рот за останні декілька циклів.