Розділ 4. Віктор та свято Світла

150 років після падіння Людської Імпері.

Планета - "Нова Надія", база повстанців.

Сон Віктора обірвав дзвінкий звук будильника. Той машинально потягнувся вимкнути його, але згадав, що напередодні навмисне переставив його подалі.

"Ну й розумний же той учорашній Віктор" — промайнуло в його сонній голові.

За кілька хвилин він не витримав і швидким рухом зірвався з ліжка, щоб вимкнути джерело нестерпного шуму. Глянув у дзеркало на неголене обличчя, зібрав води в долоні й вмився різким рухом. Сальне волосся красномовно натякало: голову таки варто іноді мити.

Закінчивши з ранковими процедурами, він рвучко відчинив холодильник, щоб перекусити перед зміною. Але все, що там було, важко було назвати їстівним.

"Знову йти в чортову столову" — скривився він.

Накинувши звичний білий халат і похапцем зібравши рюкзак, Віктор вийшов із тісної кімнатки та попрямував до ліфтів.

"Ненавиджу вставати в таку рань. Кому взагалі потрібна медична допомога в цей час? Або вже приреченим, або іпохондрікам. І тим, і тим допомагати немає сенсу. Одним уже нічим не допоможеш, іншим — просто нудно жити." — бурмотів він подумки, крокуючи одноманітними коридорами житлового поверху.

Проходячи повз столовий блок, Віктор помітив, що сьогодні, схоже, щось готується. Кілька людей прикрашали столи невеличкими вазочками зі світло-червоними квітами впереміш із синіми. На стільцях виднілися стрічки з якимось написом, але Віктор був надто далеко, щоб прочитати їх.

"Знову будуть шуміти… І нічого не візьмеш без зайвої уваги…"

Швидко повернувши направо, він дійшов до зони ліфтів, де вже чекали двоє його колег — низькорослий Андре та кремезний Паскаль.

— О, привіт, Віто! — вигукнув здоровань, широко усміхаючись.

Віктор відповів йому втомленим поглядом, а тоді буркнув:

— Звідки в тебе стільки енергії? Ти ж, бляха, спиш менше за мене.

— Він просто більший — має збільшений запас! — засміявся Андре.

Паскаль розреготався, і від його басистого сміху у Віктора розболілась голова. У цей момент двері ліфта відчинилися, і трійця зайшла всередину.

Віктор швидко натиснув кнопку 16-го поверху. Звичний, трохи роботизований жіночий голос промовив:

— Вітаємо, Вікторе, Андре, Паскалю. Бажаємо вам гарного дня. Нехай він буде спокійним.

— Ой, та замовкни вже... — пробурмотів Віктор.

— А мені це завжди подобалося. Без щоденного вітання було б якось сумно, — мовив Андре.

— Ага. Ще б тільки камери не стирчали з кожного кута, було б взагалі чудово, — пробурмотів Віктор.

— А що поганого в камерах? А якщо в якійсь частині бази вилізуть Акеріди чи ще якась гидота — без камер реагування буде значно повільнішим! — відповів Паскаль.

— Угу... Саме для цього, — саркастично відказав Віктор.

З динаміків почала лунати тиха мелодія, й ліфт різко рушив угору.

За хвилину двері знову відчинилися, і Андре з Паскалем неспішно вийшли.

— Не забудь, що сьогодні День Світла, — кинув Андре на прощання.  
Двері зачинились, і ліфт рушив далі, несучи мовчазного Віктора вгору.

Вийшовши з ліфта, він попрямував коридором до свого кабінету. Там швидко закріпив планшет на руці та натягнув смарт-окуляри.

Перед очима одразу замиготіли інтерфейси. Злегка прижмурившись від різкого світла, Віктор узяв брелок із ключ-картою й накинув на шию.
На мить його погляд зупинився на порожній рамці з-під фотографії, що лежала на його столі — і одразу ковзнув далі, ніби нічого й не було.

"Давай, Вікторе. Ще один день. А ввечері, можливо, навіть щось смачненьке знайдеш…" — промайнула думка в його голові.

***

Повільно проходячи операційним відсіком, Віктор кидав погляд за поглядом на чергову низку поранених. Повітря тремтіло від стерильного холоду, запаху дезінфекторів і чогось гірко-металевого, що проривалося крізь фільтри. Густо-чорна від домішок бойових стимуляторів кров просочувала бинти, обмотані на залишках людських тіл.

Ніхто не кричав. Це була та тиша, яка з’являється лише там, де надії майже не залишилося.

Більшість поранених були приреченими.

Скради атакували блискавично, використовуючи зброю з магнітними прискорювачами. Їхні снаряди — важкі, надзвукові — пробивали укріплення, броню і все, що було між ними, як папір. Жодні щити не встигали зреагувати. Там, де проходили їхні кулі, залишались лише розірвані конструкції та розполовинені тіла. Нервова система не встигала навіть передати біль — смерть наставала миттєво.

Хоча й тих, кого вдалося витягти з поля бою, чекала лише мізерна надія.

Універсальні препарати — знеболювальні, стабілізатори, регенеративні гелі — були, але в подібних ситуаціях вони лише вигравали час. Недостатньо, щоб врятувати.  
Справжнє лікування вимагало індивідуального синтезу.

Цей процес передбачав складний підбір молекул і багатоетапне складання ліків у спеціальних біоцентрифугах.  
Система проводила сотні симуляцій за секунду, прогнозуючи реакції організму й одразу ж коригувала хід синтезу.

Але тепер... їхні ресурси були значно обмеженішими.

Арсанд пройшов просто крізь західний блок. Без мети. Без спротиву. І цього було достатньо.  
Його не цікавили цілі. Він лише рухався вперед — і все, що опинилося на шляху, зникло. Включно з центрифугами.  
Тепер залишився лише обмежений запас універсальних препаратів. Проти поранень, які залишає зброя Скрадів, цього було катастрофічно мало.

Віктор зупинився біля чергового ліжка. Жінка років тридцяти. Обличчя спотворене. Погляд розмитий, не сфокусований, але ще живий. У ньому жевріли страх, біль і... надія.

Вона ще трималася.

Її груди були розірвані осколком — глибока, розтрощена рана, в яку навіть не хотілося дивитися. Віктор бачив десятки таких. І знав — шансів немає.