Розділ 2. Ситуація в печері.

150 років після падіння Людської Імпері.

Планета - "Нова Надія", неподалік від бази повстанців.

Глухий гуркіт води лунав у темряві, відбиваючись від стін величезної печери. Шум постійно змінювався, ніби жива істота дихала глибоко в недрах землі. Сет знав, що водоспад десь далеко, за скельним виступом, але навіть тут, у вузькому проході, вологе повітря пронизувало кожен сантиметр його шкіри.

Він припав до землі, приховуючи свою присутність серед тіней. Світло біолюмінесцентних лишайників давало лише слабке блакитне сяйво, недостатнє, щоб повністю висвітлити його ціль, але достатнє, щоб спостерігати.

Маслак не підозрював нічого. Його кремезне, мʼязисте тіло повільно рухалося по кам'янистому схилу. Темна, майже вугільна шкура тьмяно блищала під світлом. Він скидався на бика без рогів, проте мав дещо більш первісний, грубий вигляд. Величезний — майже два метри в загривку — Маслак ступав на чотири масивні лапи, які стирали дрібний пил, що осідав тут тисячоліттями.

Він ішов до води, як і завжди — повільно, врівноважено, без поспіху. Кожен його рух був обережним, зваженим, майже споглядальним. Його великі вуха були насторожені, вловлюючи кожен шурхіт навколо, навіть найтонший подих вітру між каменями. Лише легка напруга в задній лівій лапі, трохи коротший крок, видавали стару рану — згадку про минулу сутичку. Та хода залишалася впевненою. Ніщо не здавалося здатним зрушити його з обраного шляху.

Але цього разу на нього чекало інше закінчення.
Сет повільно, не поспішаючи, притиснув приклад до плеча. Палець завмер на спусковому гачку. Постріл прорізав морок.

Звук не зник одразу, він ковзав печерними стінами, розтікався багатоголосою луною, ніби десятки мисливців одночасно вистрілили разом із ним.
Маслак здригнувся.
Куля знайшла свою ціль – точно в шию. Спочатку звір навіть не зрозумів, що сталося. Він зробив ще один крок, незграбний та невпевнений.
А тоді просто повалився на кам'яний ґрунт із глухим ударом, що прокотився печерою, як грім у закритому просторі.

Сет не відразу опустив зброю. Він ще кілька секунд спостерігав, дослухаючись, чи не з'явиться хтось інший – хтось більший, небезпечніший. Тиша заповнила простір довкола.

Він повільно піднявся, приглушив гвинтівку і рушив уперед. Полювання було завершене.

Схоже, що сьогодні його чекатиме непогана премія, звірюга таких розмірів досить рідко опускається так низько.

Підійшовши ближче до звіра, Сет помітив, що під товстим хутром — прямо над правим боком — видніється відносно свіжий шрам. Глибина кілька сантиметрів, а довжина — десятки.

Схоже, що цій тварині добряче дісталося. Але скаут поняття не мав, хто або що могло залишити таку рану і, головне, чому не добило звіра.

Маслаки не відзначалися спритністю, зате їхня майже безмежна витривалість компенсувала цей недолік. Сет вже мав справу з ними: колись він полював на подібного у складі батальйону. Вони витратили з десяток транквілізаторів, переслідували його кілька циклів, а тій — хоч би що.

***

Лео Квейд, звісившись над кілометровою прірвою, що, здавалося, заповнювала собою весь простір довкола, обережно вирізав великий кристал Люмікора, який ніби вивалювався зі стіни печери.

У найвідповідальніший момент, коли його бур вже-от мав розколоти коріння кристалу, комунікатор почав несамовито волати.
Рука сіпнулася — на мить зв'язок між мозком і тілом обірвався, і різець ковзнув униз, розсікши кристал під неправильним кутом.
Велика частина уламку відірвалася і полетіла в темряву безодні, залишаючи за собою лише свист, що доповнив дзвін комунікатора.

— Трясця! — вирвалося з вуст Лео.
Не гаючи ні секунди, він вдарив по кнопці жумара. Мотузка натягнулася, і його тіло ривком піднялося вгору.
Подолавши кілька десятків метрів, Лео почув глухий вибух — це розлетілася половина кристала, що впала вниз. Але ледь він встиг перевести подих, як помітив: частина, що досі трималася в стіні, почала вібрувати.

Вона теж от-от мала вибухнути.

— Щоб йому добре було! — Продовжував кричати чоловік.

Він зірвав із себе важкий вантажний рюкзак — той полетів униз, зникаючи в темряві.

Мотор жумара одразу завив голосніше, і трос напружився, тягнучи його вгору — до безпеки.

Всього за кілька десятків секунд Люмікор, що залишився стирчати в стіні, досяг тієї самої критичної фази, про яку знає кожен шахтар, що хоч раз намагався видобувати його, ігноруючи всі запобіжні норми.

— Та я точно вбʼю цього придурка! — Лео не стримувався. — Скільки разів я йому казав: не дзвони мені під час завдання! Навіть якщо Ядачок тобі жало в рота запхав!

Шахтар кинув грізний погляд на комунікатор, що винувато звисав на поясі — наче сам усвідомлював свою провину. І ніби на підтвердження — ремінець не витримав, і пристрій полетів униз.

— Трясця його матері, — вигукнув Лео. — Чому такі речі трапляються саме зі мною?!

Комунікатор, тепер уже мовчазний, розчинився в темряві, ніби ховаючись від запитання.

***

Сет наспівував щось собі під ніс, поки потрошив тварину — тягти таку тушу на собі до поселення? Та це вже з розділу фантастики.

Він добре пам'ятав кулінарні уроки Крихітки Піта, тож акуратно вирізав внутрішні органи, сортуючи їх, як вчив здоровань.

Лише від згадки про його кулінарні шедеври в Сета потекла слинка. Але слинка — слинкою, а м'ясо ще треба якось дотягти до поселення. І бажано — не одними шматками по кишенях.

Скаут уже подумував комусь подзвонити, але швидко відкинув цю думку. Поряд — лише зміна шахтарів, а ті, як відомо, вимикають усі свої комунікатори, щойно бачать слово Люмікор. І Сет їх розумів. Він, чесно кажучи, ніколи особливо з ними й не спілкувався. Вони завжди здавались йому... ну... трохи притрушеними.