Пролог. Розділ 1. Порятунок?

2 роки до падіння Людської Імперії

Система - Крайній Космос

Остання Надія вийшла з гіперпростору в далекій, безлюдній системі. Довгі місяці подорожей і кровожерливих битв залишилися позаду.

Адмірал Обра, що вимушено прийняв командування після останньої засідки Скрадів, запускає сканування системи. Він більше не може дозволити собі фатальних помилок — минулого разу вони коштували занадто багато життів.

Двадцять найдовших секунд у його житті. Сенсори нарешті показують: жодних ворожих кораблів. Полегшено зітхнувши, він оглядає команду пілотів та інженерів, що зібралися на містку. Всі вони — останні. Ті, кому вдалося вижити.

Їхні втомлені, сповнені запитань погляди спрямовані на нього. Він — останній з керівників, хто залишився живим. Єдиний, у кому вони бачать надію. Єдиний, хто може дати їм шанс вижити.

— Кевіне, відправляйся перевірити кріокамери, — гучно промовляє Обра, звертаючись до старшого інженера Кевіна Все-По-Силі. — Тандаро, перевір двигуни, нам потрібно знати, чи зможемо ми зробити ще один стрибок у випадку, якщо доведеться драпати звідси.

Невисокий старий чолов'яга швидко зійшов з містка, тихо бурмочучи собі під ніс щось незрозуміле. Кожен його крок давався йому важко. Він ніколи не був марафонцем, а після поранення в системі Жак-1 його хода стала ще більш непевною. За ним поспіхом рушили його сини — Ганс і Деріл, дорогою підбираючи сканери зі столика біля дверей.

— Доро, перевір наш реактор, я не хочу, щоб повторилося те, що сталося на Жак-1, — додає Обра, дивлячись услід дідугану, який шкандибає з палуби.

Зробивши кілька кроків до оглядового вікна, адмірал відчув, як рана знову починає боліти. Схопившись за ліву ногу, ледь утримав рівновагу, після чого дістав стимулятор і без вагань увів собі чергову дозу.

— Це вже восьма поспіль... — подумав він. — Сподіваюся, протримаюся ще кілька днів. Залишилося зовсім трохи... Треба лише посадити цю посудину на планету, і я зможу відпочити...

Жовта зірка наповнює місток теплим світлом, даруючи надію всім, хто на ньому присутній. Удалині видніється крихітна точка — їхній новий дім. Останній ривок до омріяного спокою, подалі від війни, що забрала надто багато.

Ця битва триває занадто довго. Людство стоїть на межі повного знищення — вони не можуть собі дозволити програти.

Колись їхні імена увійдуть в історію як тих, хто врятував цілу расу. Але зараз, схоже, мало хто про це замислюється. Вони просто хочуть вижити. Просто хочуть ступити на тверду землю.

З роздумів капітана вирвав молодий хлопець — заступник старшого пілота Джек.

— Вибачте, що турбую, але, схоже, наш автопілот вийшов з ладу. Останній маневр його добив, тож подальший маршрут доведеться прокладати вручну. А я не можу працювати, коли тут так багато народу, — він виглядає роздратованим. — Тож, якщо ніхто не проти, я хотів би приступити до керування. Ми все ще не на планеті, і попереду ще кілька годин на досвітловій швидкості.

Він швидким кроком рушив до крісла другого пілота, краєм ока зупинившись на кріслі першого — тому самому, де колись сидів Адам, найкращий пілот, якого Джек знав. Біль стискав груди, але часу на спогади не було.

Решта команди почала займати свої місця, а всі спостерігачі швидко покрокували по своїм справам, покидаючи місток.

Зробивши звичний дурнуватий ритуал — легке поплескування по штурвалу та оберт крісла навколо осі, який вони виконували щоразу, Джек узявся за кермо й натиснув на нього, змушуючи цю махину нарешті зрушити з місця.

Легка вібрація пройшла по всьому корпусу, похитнувши тих, хто не встиг зайняти сидяче положення. Схоже, генератор гравітації також не в найкращому стані.

Корабель повільно набирав швидкість, рухаючись у напрямку нової домівки людства. Здавалося, нарешті можна було дозволити собі трохи відпочити — принаймні тим, хто зараз перебував на містку.

Здавалося б, Обра саме зараз мав би видати якусь надихаючу промову, але він не з тих, хто вмів гарно говорити. Він — простий військовий, якому пощастило вижити під час битви при Синій Завірюсі. Він ніколи не хотів керувати цивільними.

Правду кажучи, він ніколи й не взаємодіяв із ними — вояка в п'ятому поколінні, який змалку жив на військовій базі Великої Людської Імперії.

Тому він просто підійшов до крісла капітана і тихо сів, окинувши поглядом команду, яка стала для нього ближчою за будь-кого іншого.

Вони не були вояками, вони не були особливими, але саме завдяки їм усі залишилися живі. Прості люди з провінцій змогли зробити те, що не вдалося його старій команді — обманути Скрадів і втекти з, здавалося б, програної битви.

***

Кевін Все-По-Силі разом із синами вийшов з ліфта в технічному відсіку й окинув поглядом обшивку, що зазнала значних пошкоджень за останні кілька місяців.

— Схоже, ця посудина розвалюється на ходу, — пробурчав дідуган, провівши рукою по металу.

— Ой, та він бачив і гірші часи! Пам'ятаєш, як ти нам розповідав, що ви пролетіли через варп із повністю відбитим лівим відсіком, який ледве тримався? — з ентузіазмом вигукнув Ганс.

— Ага, а потім ми втратили 30% екіпажу, — песимістично прокоментував Деріл.

У повітрі повисла гнітюча тиша. Деріл завжди вмів зіпсувати настрій, навіть у найсвітлішій ситуації. Це у нього від батька — вічного песиміста, але водночас найкращого пілота винищувача, на рахунку якого сотні збитих кораблів Скрадів. А ось Ганс — невиправний оптиміст, для якого склянка завжди повна, навіть якщо в ній лишилося лише кілька крапель.

— Що було - те було. Ми тут для того, щоб таких історій більше не повторювалось. Треба закінчити перевірку кріокамер і допомогти Тандарі, — перервав тишу Все-По-Силі, намагаючись швидко крокувати до панелі керування системою, хоч і виглядало це кумедно.

— Та що з нею може статися? За останні 30 циклів ніяких змін не було. Ми тільки гаємо тут час, — сухо кинув Деріл.