The Goblin 1-11

I. Царство Під Скелею
Під високою і суворою горою Велгород, у темряві глибинних печер, лежало царство гоблінів. Маленькі зеленошкірі створіння жили тут поколіннями, серед каменю, вогнищ і вічної вологи. Їхнім правителем був старий король Горус — мудрий, але вже немічний. Поруч із ним ріс син, принц Владус. Тут мешкали гобли Велгорські – маленькі, худі створіння з шкірою кольору моху та очима, що світилися хитрим вогнем у темряві.
У серці цього царства, на троні з обточеного сталактиту, сидів старий Король Горус. Його обличчя, схоже на сушену сливу, було вкрите мудрістю і втомою. Поруч, завжди готовий до дії, був його син, Принц Владус – сильніший, трохи вищий за середнього гобліна.
II. Звістка з Темряви
Ніч. Підземелля жило своїм безперервним, гучним життям: стукіт кайла у віддалених шахтах, гомін на базарі, скрегіт вентиляційних систем, що протягували затхле повітря.
Раптом тишу особистих покоїв Принца Владуса розірвав панічний стукіт.
«Пр-принц! Принц Владус! Просніться, в ім’я Всіх Шахт!» – задихаючись, пропищав Горо, маленький слуга, чия зелена шкіра стала майже сірою від страху.
Владус різко сів на кам’яному ложі, хапаючи меч. «Що сталося? Кажи, черв’яче око!»
«Король… в біді! З ним щось недобре!»
«Де він?»
«У Шаара, шамана! Він у кімнаті Згасаючого Світла!»
Принц, не гаючи ні секунди, пролетів коридорами. Він влетів у печеру Шаара, де пахло димом гірких трав і чимось металевим. Старий Шаман, зі своїми сірими патлами та амулетами з кісток, стояв над королем, який лежав на землі, дивлячись у стелю порожнім поглядом.
Владус кинувся на коліна: «Батьку! Що з тобою?! Що сталося? Шааре, що ти наробив?!»
Шаар прохрипів: «Це не мої чари, Принц. Це прокляття. Він знає…»
Король Горус насилу підняв руку, його голос був схожий на шелест мертвого листя: «Син мій… мій молодий вождь… Збери військо… збери нашу армію… іди… іди на Клейтона. Армія Клейтона… Вони не повинні жити. Вони… вбили…»
Слова обірвалися, і Король втратив свідомість. Владус стиснув кулаки, його зелені очі палали.
III. Збір Орди
Наступного дня в центральній печері, де зазвичай відбувалися торги, зібралася армія. Сотні гоблінів, озброєних іржавими мечами, списами з обсидіановими наконечниками та щитами, зробленими з панцирів підземних комах. Вони були галасливі, нетерплячі та злі.
Владус вийшов на підвищення, його броня поблискувала. Натовп замовк, відчувши вагу його погляду.
«Слухайте мене, діти Велгорда! Я, Владус, син Горуса, ваш тимчасовий лідер!» – голос Принца був чистим і рішучим, незважаючи на його внутрішню тривогу. «Багато хто знає, що ці людські черви Клейтона зробили з одним нашим аванпостом на поверхні. Вони осквернили наші кордони, вбили наших братів, і Король Горус тепер на смертному ложі через їхню скверну! Ми не пробачимо це! Сьогодні ми нагадаємо світу, що зелена кров – це не вода!»
У відповідь прокотився гуркіт, схожий на обвал.
Наперед вийшов величезний, худорлявий але сильніший гоблін із довгою, зачесаною світлою зачіскою і шрамом через око. Це був Денц, Головний Воєвода, втілення гоблінської дикості та дисципліни. Він плеснув у долоні.
«ТИХО! ІРЖАВІ !» – його голос, низький і гарчащий, змусив стіни затремтіти.
Денц витягнув величезний, зазубрений меч. «ГОБЛІНИ! Я ВАШ ГОЛОВНИЙ ВОЄВОД ДЕНЦ! Ось план, і нехай його затямить кожен, хто не хоче стати кормом для тролів!»
Він примружився. «Ніякої жалості! Ми — Орда! Група Орліків (шахтарів-копачів) викопує Підкоп прямо під їхнім парканом. Група Етада (метальників вибухівки) підриває їм Забори в двох місцях, як тільки почуєте наш сигнал! І туди ж, як лайно в річку, вривається Група Атакуючих! Ми беремо село, спалюємо його до ґрунту, і лишаємо лише попіл на згадку про зелену помсту! ВСІМ ЯСНО?!»
Сотні гоблінських голосів ревонули в унісон, їхня дикість вирвалася назовні: «ДААА! УБИЙТЕ ЇХ УСІХ! КРОВ! ЗОЛОТО!»
IV. Сліпий Провидець

Поки Денц добирав останні деталі плану, до Владуса підійшла тінь. Це був дивний гоблін, вищий за інших, увесь у чорному, з капюшоном, що приховував обличчя. Замість очей у нього були лише порожні очниці, з яких мерехтіли сині, холодні іскри.
«Ти йдеш дорогою, що веде в безодню, юний Принце,» – голос гобліна був глибокий, як печера.
Владус напружився. «Хто ти? Як смієш переривати військовий збір?»
«Мене звуть Сліпоша. Я бачу шлях, яким ти не хочеш йти. Твій батько — лише початок болю. Якщо рушиш проти Клейтона — заплатиш сім’єю і кров’ю. Твоє королівство згасне.»
Принц стиснув зуби. «Забирайся, віщуне смерті! ІДИ ГЕТЬ САМОЗВАНЕЦЬ!»
Владус відмахнувся від нього, але слова — заплатиш сім’єю і кров’ю — застрягли в його голові, як гострий, уламок.
V. Ніч Війни
Темна, безмісячна ніч накрила село Клейтона, що стояло на пагорбі.
Операція «Орлики» пішла першою. Група досвідчених шахтарів безшумно прокопала тунель під захисним валом. Вони вилізли в шахті.
«П-привіт, земля!» – прошепотів один із них
Але їм не пощастило. Шахтарі Клейтона, насторожені останніми місяцями, встановили підземні сигналізаційні дзвіночки.
ДЗІНЬ-ДЗІНЬ-ДЗІНЬ!
Сигнал тривоги розірвав нічну тишу. Ліхтарі запалали по стінах. Армія Клейтона почала збиратися, їхні голоси перетворилися на рев.
Перша група Орліків була вбита в тунелі, закидана смолоскипами. Інших, що вилізли на поверхню, схопили і посадили в магічну темницю їхнього полкового мага. План провалився.
Владус, який спостерігав із засідки, відчув, як холодне, зелене розчарування стискає його серце. Але він не міг відступити. Король чекав помсти!
«ДЕНЦЕ! ПІДРИВАЙ!» – крикнув він.
«Е-та-да! До роботи, зелені вовки!» – гарикнув Денц.
Група Етада, кинувши свої саморобні бомби, пробила в двох місцях захисний паркан. З гуркотом посипалися великі вали.
—ВПЕРЕД!!!
Вся гоблінська орда ринула у проломи, мов потік бруду.
Битва йшла до самого ранку. Свист мечів, крики людей, гоблінське гарчання. Армія Велгорда, незважаючи на провал «Орліків», билася як звірі, яких загнали в кут. Але Клейтонці були добре озброєні і організовані.
Сотні трупів гоблінів вкрили брудну землю, їхня зелена кров парувала на холодному повітрі. Клейтонців загинуло вдвічі менше.
На світанку, коли бійці були виснажені, Владус зрозумів: ми програємо війну. З болем він прийняв рішення.
«ВІДСТУПАЄМО! ДЕНЦЕ, ВСІМ НАЗАД!»
Гобліни, побиті й пригнічені, почали відступати вглиб лісу.
VI. Гоблінська Сварка
Побиті й злі, гобліни брели по лісу. Їхні мундири були порвані, тіла вкриті ранами.
Нерви здали.
«Це твоя вина, Воєводо!» – пробурчав молодий, худий гоблін на ім’я Ширк. «Твій план! Сім шахтарів загинуло, а ти навіть не послав розвідку!»
Денц повернувся, його очі горіли люттю. «Ти, шмаркач! Я вб’ю тебе і згодую твою голову печерним щурам!»
«Попробуй!» – Ширк витягнув свій короткий меч. «Ми завжди програємо, бо слухаємо старих, дурнів! Ми, гобли, повинні бути вільні! Наші предки не підкорялися королям. Я пропоную відокремитись! Хто зі мною, житиме своїм шляхом! Ми – Орда, а не домашні щури!»
Кілька молодших гоблінів завагалися. Інші, старіші, почали реготати.
«Стривай, Ширк,» – сказав Владус, втомлено, але твердо. «Ти не правий. Ми не маємо бути, як наші предки, які нападали на всіх без розбору. Ми не опустимося до рівня Клейтона – вбивць і злодіїв! Ми не дикуни, ми – народ Велгорда!»
Гобліни промовчали. Хоча вони довго жили мирним життям, їхня дикість нікуди не зникла, а слова Принца здалися їм надто «людськими». Вони були відсторонені, так, але їхня суть була в завоюванні.
VII. Бійня з Хобґоблінами
Вночі вони розпалили вогонь. Гобліни мовчки їли свою сушену грибну м’якоть.
Раптом з темряви, вийшла група хобґоблінів. Вони були більші, м’язистіші, з більш дикими, витягнутими обличчями. Їхні очі палали непримиренною злістю.
«Дивіться-но! Велгорські домосиди! Знову побиті і нюхають людське повітря?» – прогарчав їхній ватажок, Крош.