5

Коли ми зайшли до квартири, мені вже було менш страшно. Принаймні, коли була подалі від своєї кімнати. Але, варто було підійти до дверей, які, як за помахом чарівної палички, виявилися відкритими, всередині почала наростати паніка.

Райан помітив зміни в моєму настрої й відразу опинився поруч.

- Яка з них тебе образила? – хлопець указів пальцем на підвіконня, яке було заставлено моїми іграшками.

- Ось ця! - я вказала на ляльку з білими косами, яка мені дісталася від мами.

- На вигляд зовсім не страшна, - Райан підійшов до вікна й підняв її, від чого я стрибнула. – У житті б не повірив, що найгламурніша дівчина академії тримає у своїй кімнаті стільки іграшок.

- Вони тут стоять вже багато років, - я розсердилася від такого зауваження. – І я, якщо ти не побачив, дівчинка. Було б дивно, якби тут були інші іграшки.

- Це які? - він підійшов до мене з цією лялькою, від чого я помітно напружилася.

- Не має значення, - коротко відповіла я й вискочила в коридор. - Ти, мабуть, замерз. Хочеш чаю і торта, що залишився з учорашнього вечора?

– Коли я відмовлявся від торта? - На обличчі хлопця з'явилася посмішка. –  Готуй чай, а я віднесу ляльку подалі. Чи ти хотіла її залишити?

- Викинь її, - я відчула, як у мені все закипіло, коли глянула на неї.

- Скоро повернуся, - сказав хлопець та вибіг із кімнати.

А я вирушила на кухню, щоб подивитися, чим можу пригостити свого гостя, що промок під дощем. Я уявила, як відреагує Дженні, якщо дізнається, що її улюблений Райан Брі гостював у мене вдома. І я вирішила, що не варто так хвилювати її нерви, щоб вона нічого не подумала.

Хоча, що можна подумати? Якщо порівняти Райана та професора Саймона Фроста, то хлопець, якщо й набере одне очко на свою користь, то чисто із жалю. Ну, що в його зовнішності могло сподобатись Дженні? Нічого особливого, крім його трикутної родимої плями на правій вилиці. Не те, щоб я намагалася якось принизити його. Просто, здавалося, він був найзвичайнісіньким хлопцем.

Стукнули двері, сповіщаючи про те, що студент вогняного факультету повернувся.

- Постав черевики під батареями, щоб висохли! - крикнула я, викладаючи цукерки у вазочку.

- Думаєш, вони цього потребують? - засміявся Райан й увійшов на кухню, тримаючи в руках мокрі кросівки.

- Нічого собі! – я здивовано розглянула його взуття. - Ти, що, по калюжах стрибав у грудні? Батьки не відучили в дитинстві від цієї гри?

- У вас яма на дорозі, - невдоволено відповів хлопець. – І там була калюжа. Я ж не знав, що вона мені по щиколотки виявиться.

- Ну, значить, тобі доведеться залишитись у мене до вечора, поки не висохне взуття, - я була тільки рада цьому.

Адже тепер я мала з ким дочекатися батьків й не боятися, що знову щось літатиме по кімнаті. Принаймні, я на це сподівалася.

- І тобі доведеться мене нагодувати, - Райан сів на найближчу табуретку й дістав телефон.

- Так, нічого не дам, доки не приведеш себе до ладу, - я відсунула вазу з цукерками подалі. – Треба повісити на батареї куртку, умитися та вимити руки! Нема чого сидіти за столом, ніби ти на ринку в кіоску перекушуєш.

- Ти не модниця, - Райан невдоволено скривився. - Ти буркотуха! Ось, розповім Есмі, яка ти насправді. Вона дуже здивується.

– Слухай сюди! – я мало не загарчала. - Щоб поберегти нерви Дженні та мої вуха, ти нікому не скажеш, що гостював у мене. Ти просто провів мене до дому, викинув ляльку й пішов додому. Зрозуміло?

- А я дорогою заходив кудись? – єхидно спитав хлопець. – І уточни, як я їхав додому. З люстрою, чи ні.

- Не кажи дурниць, - я закотила очі. - Просто, не хочу, щоб Дженні щось надумала.

- Зрозумів, зрозумів, - пробурмотів хлопець та подався до ванної кімнати.

А я, поки мій охоронець відмивався, нарізала салат та розлила чай по чашках.

Напрочуд, ми непогано провели цей день. Виявилося, що Райан цікавий співрозмовник. І він може не тільки сидіти цілодобово, дивлячись на екран телефону. Але й підтримати майже будь-яку розмову.

Він довго розглядав мої малюнки на руці, припускаючи, що це може бути. Але все це мало схоже на правду.

Ми, навіть, пограли в комп'ютерні ігри, які він запропонував. Для мене це була новинка. Мені завжди здавалося, що це безглузде проведення часу. А виявляється, в такому часі теж є гарна риса. Можна розслабитись. А це добре впливає на шкіру.

Перед приходом батьків, я провела хлопця до зупинки та, заразом, уточнила, куди він подів ляльку. Він вказав у бік сміттєвих баків, що були за рогом.

Звичайно, я сподівалася, що він її спалить, адже він був з факультету Фіролен, який розбирався найкраще у вогненній стихії. Але, й, так було непогано. Залишалося сподіватися, що ляльки не вміють орієнтуватися на місцевості.

І, мабуть, так воно й було. Тому що з того дня мене більше не хвилювали дивні звуки та ляльки, що літали, і я могла спокійно зайнятися підготовкою до Нового року, який наближався з кожним днем.

І ось, вже настало тридцять перше грудня, і вся сім'я активно готувалася до свята, яке мені здавалося дуже дивним, враховуючи, що вся країна після опівночі починає поглинати кінськими дозами жирні страви з майонезом, ігноруючи, що їсти після шістьох шкідливо.

Щоб уникнути проблем із сім'єю, я ще з ранку собі замовила роли та повністю відмовилася від їжі, щоб не страждати потім тижнями через один день.

Але все пройшло непогано. На подив, батьки не стежили за мною під час застілля, і можна було розслабитися та надіслати вітання всім знайомим. Зрозуміло, писати оди професору Фросту я не збиралася. Але листівку йому надіслала. Як і його брату-близнюку. Щоб не думав, що я його якось виділяю із загальної маси. Тим не менш, ми домовилися, що в нас не може бути ніяких стосунків.

Посиділа я з батьками недовго та поспішила в ліжко, як тільки батьки сіли за перегляд тематичних фільмів.

На жаль, поспати я нормально не змогла. І довго крутилася в ліжку через звуки телевізора із зали. А коли заснула, побачила знайоме місце, яке переслідувало мене вже багато днів.