4

Есмі не відразу прийняла наш виклик. Вона кілька разів скидала дзвінок. І лише потім відповіла нам. Виглядала вона ще біль неохайно, ніж в академії. Здавалося, вона вже кілька днів не торкалася гребінця.

- Ви там вдвох? - вона ошелешено глянула на нас та почала поправляти свою зачіску. – А чого не попередили заздалегідь? Я б під'їхала. Мені тут менше години треба, щоб дістатися до вас.

- Мене теж ніхто не попереджав, - невдоволено відповів Райан. - Це Тіффані за академією скучила.

- Не знала, що в тебе такий потяг до знань, - зауважила подруга. - Мені здавалося, ти поспішала залишити академію через деякі події, що сталися місяць тому.

- Не обов'язково мені про них нагадувати, - пирхнула дівчина. – Зараз плани різко змінилися.

- Ти ще раз надумала ризикнути малюнок на руці прибрати? - Есмі подивилася на мене поглядом, сповненим здивування.

- Інше, - я вже була не рада, що прийшла сюди.

Здавалося, Есмі з Райаном не сприймали мене всерйоз. І це починало виводити мене з себе.

- Годі тягнути час! – я суворо подивилася на своїх співрозмовників. - Відколи я покинула академію, сталося надто багато дивних подій. Навколо мене, наче, привиди оселилися. У мене в шафі щось стукає. По кімнаті літає лялька. А в усіх підручниках немає жодного слова про межисвіт!

До кінця своїх слів я майже перейшла на крик, через що миттю почулися коментарі Ріхарда, які всі проігнорували.

- Могла й не шукати в підручниках, - на подив, Есмі змінила тон та подивилася на мене з незвичним розумінням. - Я передивилась купу книг у бібліотеці і так нічого не знайшла.

- Як це може бути? - я здивовано дивилася на подругу. – На території нашої академії розташований вхід до іншого світу, а про нього жодного слова не сказано.

- Сама цьому здивувалася, - кивнула Есмі. – Хоча, це не зовсім інший світ. Це проміжок між нашим світом та світом мертвих. Щось на кшталт прикордонного посту.

- Враховуючи його розміри, непоганий такий пост виходить, - я згадала, як ми блукали межисвітом через те, що Есмі неправильно перевела мене туди.

- Ніхто не знає його розмірів, - замислилася Есмі. – Хоча, можливо, у нього його й немає. Я ще мало знаю про нього. На жаль, і Алекс нічим допомогти не може. Він порадив тільки, щоб ти нічого не робила з татуюванням, поки не повернешся до академії.

- Це я й сама зрозуміла, - я підняла рукав та розглянула незрозумілі смужки та дужки, які разом із малюнками на руці Есмі складалися у слово "мерагамільйон". – Але я не можу просто сидіти та чекати. Мені, якщо чесно, страшно.

Я ледве вимовила цю фразу. Здавалося б, що у ній складного? Але я ж була найстильнішою дівчиною на факультеті. І мені не кортіло боятися. Однак зараз мені було страшно повертатись додому.

Я з сумнівом глянула на друзів, які мовчки дивилися на мене й не поспішали щось казати, що ще більше мене бентежило.

- Ну, якщо більше ідей немає, - сказала я із сумнівом. - Піду додому. Сподіваюся, та лялька вже втомилася літати моєю кімнатою та тихо сидить на підвіконні.

- Я поїду з тобою й допоможу вирішити проблему з лялькою, - Райан різко підвівся та схопив телефон. - Есмі, я простежу за нею. А ти постарайся після Нового року приїхати до нас. Я домовлюсь із батьками, і тобі підготують розкладачку в кімнаті Регіни.

- Чудова ідея, - погодилася Есмі. - Постарайтеся впоратися без мене ці дні. Тіффані, якщо будуть проблеми, дзвони, навіть, уночі. Я завжди готова допомогти тобі.

- Несподівано, - посміхнулася я. - Тоді, до зв'язку!

Я вийшла з кімнати й озирнулася на всі боки в пошуках своїх речей, які кудись відніс Ріхард.

- Вже поспілкувалися? - Вийшов Райанів старший брат. - Твій одяг у ванній кімнаті на сушарці. Але, боюся, він не встиг просохнути.

- І на цьому спасибі, - я постаралася мило посміхнутися хлопцеві. - Мені недалеко їхати додому. Не встигну змерзнути.

Хлопець кивнув і вирушив у кімнату до сестри. А до мене в коридор вискочив Райан, натягуючи на себе светра. Можливо, він і не був задоволений, що моя поява змінила його плани, але він намагався посміхатися, хоч по вигляду було видно, що він хотів би залишитися вдома.

Але я надто боялася вирушати додому сама. Тож не відмовлялася від компанії.

Разом ми вийшли надвір, де знову починався дощ. І це перед новорічним святом, коли все має бути у білому снігу! На жаль, у нас це була розкіш. Залишалося сподіватися, що в академії вийде погратися у сніжки, якщо вдома погода не зміниться.

Райан не здогадався взяти з собою парасольку. Тож натягнув комір вище й поквапився до зупинки.

Я не звикла так швидко ходити. І поки ми дійшли до навісу, під яким стовпилися люди, я сильно втомилася.

- Тепер твоя черга показувати дорогу, - Райан озирнувся на всі боки. – В який бік треба їхати? Та на який автобус чекати?

– Ми правильно вийшли, – я витерла з обличчя холодні краплі дощу.

На цей раз нам так не пощастило з автобусом. І ми чекали майже півгодини на зупинці, тремтячи від холоду.

Згадалися мої вбрання, які чекали на мене в академії. Вони були менш теплими. І, якби я зараз стояла тут у своїй улюбленій короткій чорній куртці, напевно, вже зовсім замерзла б.

Під'їхав забитий автобус, і ми разом втиснулися в нього з рештою людей.

– Обережно, у мене дуже коштовна люстра! - перше, що я почула, коли зачинилися двері. - Не підходьте до мене! Вона п'ять тисяч коштує!

Я подивилася на чоловіка середнього віку, який тримав на колінах велику картонну коробку. Біля нього намагалася сісти жінка. Але після таких слів вона невдоволено щось пробурчала й пішла у кінець салону.

Щоб її пропустити, нам із Райаном довелося впритул підійти до вільного місця, і я з сумнівом подивилася на чоловіка.

- Постійте, не старі! - пирхнув він, дивлячись на нас.

- А як же поступитися дівчині місцем? – я невдоволено зміряла його поглядом. - Ви що, люстру обміняли на добрі манери?