Глава 5.

У пральні Яна знайшла свою сорочку на чужій полиці. Хтось дбайливо згорнув її, поклав зверху дві шкарпетки, причому одну явно не її, і приклеїв записку: «ЗАБЕРИ, БО НЕМА ДЕ КЛАСТИ».

Сорочка мала звичайний станційний запах — тепле волокно, мило без аромату й трохи металу від сушильної шафи. Яна потримала її біля обличчя довше, ніж було потрібно. За останні два дні запахи майже перестали бути чимось окремим. Вони підказували їй напрямки. Вранці в їдальні вона, не замислюючись, пішла до дверей для персоналу, бо звідти тягнуло теплим хлібом, і лише перед зачиненим замком згадала, що людям належить заходити з іншого боку.

Софія назвала б це післядією сенсорного перенавчання. Оксана сказала простіше: мозок ще не повернувся до своїх звичних звичок. Яна не розуміла, чому обидві так уникають слова «чужий». Воно нічого не пояснювало, зате хоч було чесним.

Чужа шкарпетка виявилася Богдановою: на носку темнів слід від термостійкого клею. Він клеїв таким усі дрібні розриви, доки тканина остаточно не втрачала еластичності. Яна знала це, бо торік, коли під час аварійної зупинки сушарок у неї розійшовся шов на рукаві, Богдан запропонував клей замість голки. Рукав після того тверднув на холоді. Вона досі носила його в помешканні, щоби не визнавати, що рішення було погане.

Шкарпетку вона відклала на полицю з написом «ЗНАХІДКИ», хоча їй було відомо, що Богдан туди майже не заглядає. На зворотному шляху довелося пройти повз двері нейролабораторії. Яна не сповільнила ходу, проте встигла побачити, що в коридорі зняли попереджувальний знак про експериментальне навантаження. Замість нього висів звичайний жовтий листок: «Ремонт. Доступ за заявкою».

Було прикро, що лабораторія так швидко навчилася обходитися без неї.

У житловому відсіку блимав сигнал особистої пошти. Вона відкрила його, ще не скинувши сорочку на ліжко, й побачила фотографію братової майстерні — уже без вивіски. На фасаді залишилися лише чотири порожні отвори. Брат писав, що сам не витримав тієї перекрученої літери й попросив майстрів зняти її. Ті забрали всю вивіску: інакше, мовляв, не могли гарантувати однаковий колір після переробки. Він додав, що Яна, мабуть, висміє його, коли довідається, скільки все це тепер коштує.

Це повідомлення брат відправив ще до того, як міг отримати її пораду змінити шрифт. Відстань між Землею й Теврою не дозволяла звичайної розмови: пакети йшли із затримками, іноді довгими, і кожна сімейна сварка розтягувалася на тижні. Яна уявила, як він стоїть біля фасаду, дивиться на порожні отвори в стіні й чекає майстрів, які знову пообіцяють закінчити до вечора. Її повідомлення про поганий шрифт, напевно, прийде саме в цей час.

Вона хотіла відповісти одразу, але в двері постукали. Оксана, як завжди, спершу дочекалася дозволу увійти, а тоді вже пояснила, навіщо прийшла.

Учора Яна не прийшла на перевірку рівноваги. Оксана не збиралася бігати за нею ще один день, тому принесла переносний набір сама: позначений квадрат підлоги, сенсор для зап'ястка й звичайну тонку картку з рядами дрібних символів.

— Я забула, — сказала Яна.

Оксана оглянула незастелене ліжко, сорочку в руках і екран із розібраним фасадом. Не стала перепитувати, чи справді забула. Запропонувала перенести тест у маленький коридор, де було достатньо місця для ходьби, і попросила не прикрашати результати героїзмом: повторювати вдома вправи, на які вона поки не дала дозволу, не потрібно.

На першому відтинку Яна пройшла рівно. На другому повела головою за покликом Оксани й відчула, як тіло на мить приготувалося спертися ще на дві точки. Підошва лівого черевика ковзнула по гладкій підлозі. Вона відновила рівновагу без допомоги й розсердилася, коли лікарка відразу поставила відмітку.

Оксана не сказала, що все погано. Попросила Яну повторити рух повільніше і пояснила, що саме такого збою й хотіла перевірити. Потім зняла сенсор, а картку із символами дала дочитати до кінця. Там Яна впоралася краще, ніж учора.

— А якщо я взагалі не повернуся до експериментів? — запитала вона, поки Оксана складала обладнання.

Лікарка затримала руку на футлярі. Нічого не заперечила: допуск був медичним, а рішення брати участь у дослідженні — особистим. Яна майже подякувала, але в останню мить спитала інше — чи говорила Софія з нею про новий протокол.

Виявилося, що говорила. Оксана бачила тільки стендові результати. Вихідний моторний канал у новій схемі фізично роз'єднали, однак це ще не відповідало на питання, як самі нанопристрої впливають на нервову тканину. До того ж стан Яни не дозволяв повертатися до занурень зараз, навіть якби схема завтра пройшла всі перевірки.

Яна сіла на край ліжка. Їй хотілося почути останню фразу ще раз, щоб нарешті перестати думати, ніби десь за стіною готують сеанс без неї. Водночас від самої думки про те, що хтось інший піде в ті тунелі, стискало живіт. Вона не сказала цього Оксані. Соромилася, що після загибелі чотирьох носіїв здатна ревнувати до робочого місця.

Лікарка поклала біля неї картку з домашніми вправами. Перш ніж піти, помітила на екрані порожній фасад майстерні й поцікавилася, чи на Землі хтось знову щось ремонтує.

Яна відповіла, що там усе ремонтують частіше, ніж вона пам'ятає. Оксана засміялася — тихо, по-справжньому, і на кілька секунд кімната стала схожою на звичайне житло, де лікарка зайшла до знайомої після роботи. Потім Оксана згадала про інший виклик, попросила Яну не пропускати обід і вийшла.

Яна лишилася з вправами та фотографією. На фасаді видно було довгу тріщину під місцем кріплення вивіски. Брат, зайнятий літерами, мабуть, її ще не помітив. Вона набрала коротке повідомлення про тріщину, стерла. Замість цього попросила його сфотографувати стіну збоку, коли матиме час.

***

Софію вона зустріла не в лабораторії. Та стояла біля автоматичного роздавача питної води з двома порожніми пляшками й сперечалася з машиною, яка вперто вважала одну з них повною. На дисплеї було написано, що перевищено добовий ліміт видачі, хоча друга пляшка взагалі не мала особистої мітки.