Глава 3.

Люба відмовилася віддати Ірині сніданок у дорогу.

Точніше, віддала половину: пакунок із двома коржами, яблучну пасту в м'якому тюбику та контейнер із чимось жовтим, на якому жирним маркером було написано «ТЕПЛЕ». Саме на цей контейнер Люба поклала долоню, коли Ірина спробувала просунути все в сумку для спорядження.

— Туди йому не можна. Ти ж його за три години холодним привезеш.

Ірина поцікавилася, чи на Теврі справді існує спосіб відрізнити цю страву холодною від гарячої. Люба забрала контейнер остаточно й сказала, що її жарти із секретних дегустацій давно всім відомі.

Це було прикро. Неофіційний рейтинг станційної їжі мав лише сім учасників; Люба, як і раніше, не знала, хто проголосував за її солодку кашу як за «будівельний герметик із родзинками». Ірина навіть не брала участі в тому голосуванні. Вона ненавиділа родзинки, але за будівельний герметик кашу назвати не могла б: герметик на станції бодай тримав форму.

У шлюзовому відсіку Тимур Ардан уже втретє перевіряв кріплення польового зонда. Після кожної перевірки змінював щось незначне — пересував затискач, підтягував ремінець, повертав камеру на пів долоні. Неподалік Кіра Сен повільно пила воду й чекала, доки обидва закінчать. Коли Ірина з'явилася зі сніданком, начальниця безпеки подивилася на настінний годинник.

Виїзд призначили на дев'яту. Було за сім хвилин.

— Я встигла, — сказала Ірина.

Кіра погодилася. У цьому й полягала проблема: Ірина завжди встигала за сім хвилин до терміну, а решті доводилося вгадувати, чи прийде вона за хвилину, чи не прийде взагалі.

Зазвичай Ірина відповіла б щось непристойне. Сьогодні промовчала: Кіра підписувала допуски на зовнішні роботи, і вона мала рацію щодо багатьох її запізнень.

Завдання вміщалося в три рядки службового повідомлення. Два картографічні роботи застрягли біля старого транспортного ходу. Другий устиг передати дані про можливий зсув породи, після чого перейшов на автономне живлення. Потрібно було перевірити майданчик, за можливості повернути зібрані проби та з'ясувати, чи можна відновити маршрут без важких машин.

Марко дозволив людям наблизитися лише до позначеної безпечної межі. Далі мав працювати маленький гусеничний зонд на кабелі. Заборона нейрозанурень, оголошена напередодні, цього виходу не стосувалася, однак ніхто не заперечував, що комахи останнім часом поводилися незрозуміло.

Під час герметизації шолома Ірина згадала, що не написала Петру. Ще вранці обіцяла переслати йому спектри зі старої проби. Відправила коротке повідомлення: робота затримується, а його обіцяну кришку від контейнера вона вважає втраченою безповоротно.

Відповідь прийшла вже на шляху до машини: «У шухляді. НЕ ЧІПАЙ МОЇХ ПАПЕРІВ».

Ірина сховала планшет.

***

Майданчик лежав за сорок хвилин їзди від станції, у старій западині між плитами темно-червоної породи. Колись тут залишали контейнери, які потім підіймали промисловими транспортерами. Тепер над тріщинами на схилі стояли вузькі щогли ретрансляторів, а між ними виблискували нитки захисних кабелів. Декілька щогл похилилися. Здалеку здавалося, що хтось розставив у пустелі недоладні вудки.

Ірина любила дивитися назовні через справжнє скло. Камери давали більше подробиць — підсилювали контраст, прибирали туманність, показували температурні відмінності, — але за ними губилося відчуття відстані. Схил за машиною здавався на моніторі придатним для ходьби. Насправді там могли покотитися камені, і до наступного надійного уступу було далеко.

Тимур їхав мовчки. Зазвичай він коментував дорогу, сварився з навігацією й розповідав, хто неправильно налаштував чужу техніку. Тепер раз у раз переглядав повідомлення з бази. Ірина бачила збоку коротке ім'я відправника: Селма.

— Ви посварилися? — спитала вона нарешті.

Тимур вимкнув екран.

Селма, найкраща операторка його роботів, подала заявку на переведення. Він розповів це так, наче повідомив про заміну підшипника. Потім додав, що її нове місце майже вдвічі ближче до людини, з якою вона вже два роки живе переважно в повідомленнях. Ірина знала про її партнера. На відміну від Тимура, вона навіть пам’ятала, як його звуть, але зараз промовчала.

Кіра, яка сиділа попереду, не втручалася. Вона звіряла маршрут із даними про поверхневий вітер.

— І ти попросив її лишитися? — Ірина спробувала зручніше влаштувати ноги між двома ящиками.

— Я сказав, що не можу підписати заміну посеред польового циклу.

Цього вистачило, щоб решту дороги Ірина сердилася на нього мовчки. Вона могла сказати багато правильних речей, але знала й інше: Тимур справді не мав ким замінити Селму. З технічного погляду його відповідь була логічною. Особливо прикрою вона ставала від того, що він, схоже, сам цього не розумів.

Коли машина зупинилася, Кіра забрала їхні планшети й примусила звірити маршрут евакуації зі схемою на дверях. Позначила зеленим вхідний майданчик, жовтим — місце зупинки гусеничного зонда. Вузька смуга між двома відвалами на карті мала червоне попередження: туди людям заходити заборонялося, незалежно від того, що показуватиме робот.

— Ти це й на моїх окулярах намалюєш? — поцікавився Тимур.

Кіра відповіла, що вже намалювала.

На його візорі загорілася червона лінія, від якої він невдоволено відвів погляд.

Ірина засміялася. Тимур попросив її не збільшувати Кірі задоволення.

За дверима шлюзу повітря було непридатне для дихання без захисту. Їхні костюми тримали власний тиск, тому Ірина чула кроки не так, як пам'ятала з дитинства. Удар підошви віддавався через кістки, а крихке каміння під ногами рухалося майже беззвучно. Вітер, який із машини здавався ледве помітним, раптом потягнув пил уздовж землі. Дрібні зерна забивалися в шарніри спорядження й накопичувалися в швах рукавичок.

Перший робот стояв біля колишнього вантажного майданчика на трьох опорах із чотирьох. Четверта провалилася в щілину між плитами. На верхній панелі лежав шар рудого пилу, а поперек камери натяглося щось схоже на висохлу рослинну нитку. Місцева органіка так не росла; Ірина присіла, підсвітила об'єкт ліхтарем і побачила тонке волокно з кабельної оболонки. Його, мабуть, витягло з технічного стику під час ривка.