Глава 2

Коли Софія Кривенко втретє прогнала запис загибелі сімнадцятого носія, їй стало ясно, що технік неправильно назвав один із каналів.

Підпис «моторна активність оператора» стояв під кривою, яка починалася на двісті сорок мілісекунд раніше за дозвіл на рух. До цього крива мала бути порожньою. Принаймні так було написано в специфікації, яку Софія власноруч затвердила за шість місяців до запуску.

Вона поставила відео на паузу. На екрані велика маршрутниця стояла біля бічного ходу, ще жива, з вантажем під передніми кінцівками. За її спиною інші робітниці розбирали чужу ношу. Усе виглядало цілком звичайно. Тільки Яна, яка дивилася на цей самий світ ізсередини, уже відчувала щось, для чого в їхній таблиці не існувало графи.

— Назви каналів не чіпали? — спитала Софія в Романа.

Він сидів за сусіднім терміналом у куртці поверх лабораторного комбінезона. Роман завжди мерз у нічні зміни; Богдан уже двічі пояснював йому, що підвищувати температуру в усьому модулі через одного працівника ніхто не буде. Перед Романом лежав розібраний з'єднувач, маленький, майже ювелірний. Поки Софія говорила, він намагався витягти з гнізда зігнутий контакт.

Виявилося, що назви міняв сам інтерфейс після оновлення. Роман відкрив службову таблицю й показав різницю між тим, що оператор бачив на екрані, та тим, як потоки зберігалися у первинному журналі. Там слово «моторний» позначало одразу два різні сигнали: намір людини рухатися і фактичну відповідь чужої нервової тканини.

Софія пересунула стілець ближче. У першому випадку команда мала виходити із системи, у другому — приходити до неї. Змішати їх у журналі було поганою практикою. Під час звичайної калібровки — прикрим, але терпимим недоліком. Після чотирьох мертвих носіїв вона вже не хотіла називати його недоліком.

На відео маршрутниця повернула голову до бічного ходу. Трохи пізніше Яна попросила руховий імпульс. Отже, рання крива, найімовірніше, належала самій комасі. Однак між «найімовірніше» і «точно» стояли два фізичні кабелі та шматок програмного забезпечення, до якого Софія не заглядала відтоді, як їхня група перейшла з лабораторних нейротканин на польових носіїв.

Вона попросила Романа вивести не графіки, а сирі пакети. Той нарешті залишив контакт у спокої й потягнувся до клавіатури.

Поки відкривався архів, із їдальні принесли повідомлення про залишені контейнери. Хтось із нічної зміни знову взяв страву до лабораторії, після чого повернув порожній лоток не туди. Люба просила забрати його до початку денного прибирання, інакше в наступному списанні загубиться половина комплекту.

Роман запевнив, що це не його лоток. Софія теж не пригадувала, щоб їла за останні п'ять годин.

Вони знайшли його за кріслом занурення: пластикову коробку з присохлим соусом і запискою «не викидати», написаною на шматку медичної стрічки. Кому вона належала, так і не встановили. Роман поставив коробку на візок для посуду, і Софія дозволила йому піти по гарячу воду. Вона навіть хотіла попросити принести їй щось солоне, але передумала, щойно побачила відкритий архів.

Там було більше рядків, ніж у підсумковому протоколі. Це й мало сенс: підсумки створювалися для читання людьми, а не для відновлення кожної події. Тепер їй були потрібні саме ті події, які програма вважала зайвими.

Вона відкрила запис шістнадцятого носія.

Його оператор, Данило, виконав інструкцію буквально. Протягом сеансу він не дав жодної свідомої моторної команди. На останніх хвилинах навіть перестав коментувати побачене, щоб не розгубити концентрацію. Після загибелі носія в підсумку з'явилося формулювання «пасивне спостереження». Так його цитували на всіх нарадах, коли сперечалися, чи може комаха загинути лише від присутності людської свідомості.

Але в первинному журналі через рівні проміжки йшли короткі послідовності тестових імпульсів.

Їхній контролер не звертався до Данила по дозвіл, бо виконував внутрішню перевірку відповідності сенсорної карти. Такий імпульс не повинен був викликати руху. Софія свого часу погодила це обмеження за результатами перевірок на ізольованій нервовій тканині.

Тепер вона уважно прочитала стару фразу: «видима моторна відповідь не реєструвалася».

Це означало рівно те, що було написано. Ніхто не обіцяв, що жива істота не відчуває тесту.

Роман повернувся з водою та двома маленькими пакетами солоних крекерів. Побачивши відкритий запис, він спочатку зрадів: нарешті вдасться відповісти на питання, яке висіло над ними від загибелі шістнадцятого. Софія попросила не робити висновків, поки вони не перевірять, чи справді струм доходив до вихідного вузла.

Він розгорнув крекери над своїм столом, акуратно зібрав крихти долонею і запитав, чи будуть вони зараз будити команду апаратників.

Софія знала, що нічний інженер уже відпрацював надурочні на аварійному модулі й тепер нарешті спав. До того ж сама діагностика тривала б хвилин сорок. Вони могли почати з перевірки незалежного реєстратора, під’єднаного до вимірювального шунта на виході: той фіксував реальний струм незалежно від програмного журналу.

Незалежний реєстратор зберігав менше даних. Для шістнадцятого носія частина архіву вже пішла в ротацію пам'яті.

Те, що лишилося, підтвердило: кілька тестових імпульсів справді виходили за межі контролера. Дуже слабких, коротших за порух пальця. Софія сиділа над числами й згадувала, як колись з полегшенням побачила цю саму амплітуду на стенді. Тоді вона означала, що система не зможе силоміць повернути велику кінцівку. Їй і на думку не спало, що для носія важливим може бути сам факт стороннього втручання, навіть коли воно не викликає руху.

Та напад на шістнадцятого стався не під час жодного з імпульсів. Принаймні не одразу після них. Між останньою збереженою послідовністю та першим нападом минув час, протягом якого робітниця пройшла два контрольні пункти колонії.

— Значить, не довели, — сказав Роман.

Софія погодилася. Власне, вони ще й не знали, що саме мали б довести: хімічну зміну, порушення якогось соціального ритуалу чи накопичену дію слабких імпульсів.