Історія одинадцята «Око за око…»

Історія одинадцята «Око за око…»

- Хлопці! Хлопці! Давайте пограємо у «вибивного»! – гукала через усю вулицю Тетянка, махаючи до них ще зовсім новеньким м’ячиком.

- Де взяла? – спитав Мишко.

- Класний! – помацав Святослав.

- Якісний. –  відзначив Сашко, ніби в тому щось тямив.

- Це мені матуся сьогодні купила, за те, що цілий тиждень їй допомагала і майже ніякої шкоди не вмудрилась зробити! – вихваляючись, переповіла мамині слова дівчина.

І тільки-но розпочали грати, як цінний подарунок незграбно полетів у город баби Нюри та ще й у самісінькі гарбузи. Прямо під ноги старій підкотився. Вона як зиркне, як грюкне ковінькою. Аж волосся дибки у дітей поставало.

- Бабцю, віддайте, будь ласка… – наважилася злякана Тетянка.

Але дитячі благання ще більше розізлили стареньку:

- Дідька лисого, а не м’яча вам! Усі чистісінько гарбузи мені повитоптували! – і як гепне по бідолашному м’ячу сапою, той одразу ж і дух спустив. Лише зелені огризки нагадували про нещодавню забавку.

Діти, опустивши голови та нахнюпивши носи, пішли геть. Тепер чим зайнятися? Аж тут Тетянці спало на думку:

- А давайте повирізаємо з гарбузів черепи, повставляємо свічки, щоб очі світилися, і будемо ввечері перехожих лякати. Ото сміху буде та й годі!

- Точно! – усім аж занадто сподобалася ця ідея.

Друзі розсипалися по своїх городах у пошуках найбільших та найгарніших екземплярів. Та через годину засмучені повернулися назад, тримаючи в руках ще зовсім маленькі гарбузики.

- З таких маленьких точно нічого страхітливого не вийде… – сумно промовив Святослав.

- А така ж гарна була ідея! – Сашко не втримався.

- Ох-ох-ох… – тільки й промовив Мишко.

- От такої! Оце ви так легко здаєтесь? Знаю, що робити. Он бачите, у бабці Нюри які красені попід листом заховалися. Немов нас зачекалися! – засміялася Тетянка.

- Ти що! Вона ж нас отим ціпком відлупцює! – злякалися хлопці.

- Ну, як боїтеся, то і не скигліть, як маленькі. А в мене буде найкращий череп! – заявила дівчинка і тишком-нишком прокралася на Нюрину грядку. Між травою побачила залишки її нового м’яча і так засмутилася. Але більше розізлилася! От і шанс поквитатися, бабо! Покопирсалася у бадиллі, знайшла і вирвала найбільшого гарбуза.

- Круто! – заявив Сашко і повторив подвиг Тетянки.

Тут і хлопці не втрималися, ледь тягнуть добичу. Сховали в погребі до вечора, а як стемніло, то взялися до роботи. Ох, і гарні ж вийшли чудовиська! Зуби гострі та страшні, а очі моторошно світяться, аж самим лячно. Повиставляли на лавці, а самі у кущі поховалися. Зачаїлися. Чують старші дівчата ідуть, хіхікають. А як побачили яскраві голови, то аж з переляку запищали!

- Мати Божа… – перехрестилася одна.

- Чортівня якась! – добавила інша.

А друзі зі сміху ледь животи не понадривали. Повеселились та й пішли додому спати. А вранці… будить мати доню:

- Прокидайся, дорогенька, гості у нас! – та й на бабу Нюру показує.

А тут вже й татко підоспів, ременя з штанів знімає... А Тетянка встала з ліжечка і сміливо так:

- О, бабуся Нюра! Ви мені м’ячика принесли? Дякую! Дуже вам дякую! Ви такі добрі!  

Батько завмер з ременем на місці. Мати так і сіла на ослінчик. А баба скривилася, немов лимону без цукру з’їла, глянула якось схарапуджено (Тетянка почула це слово на уроці літератури і раніше не розуміла його повністю, аж до тепер!), рукою на дівчину махнула і, проклинаючи усе на світі, посунула геть.

– Немає позивача – немає і покарання... – якось невпевнено промовив тато і пішов до курей...