Тетяні Іванівні Хомі,
Сімейному лікарю,
печальному янголу
охоронцю моєї грішної
душі.
Присвячую. Автор.
Тетянка
(Маленька біла вовчиця)
Реальна містика
Повість
Такого ви ще не читали. Таємниці про які не говорять, буде цікаво.
У творі йдеться про трагічну долю матерів і дітей в жорстокому світі брехні, підлості й наживи. Про коротке, справжнє і велике кохання, здатне самопожертвою протистояти навіть смерті коханої людини.
Повість майже біографічна. Без особливих вигадок і художнього домислу.
Усе можна уявити, не бачивши. Лише не місячну повню над Десною. Коли величезна червона діжа несподівано випливає з далеких соснових борів, ніби ненароком чіпляється краями за урвища й чагарники берегами, тривожно зависає над руслом, щоб наступної миті пролитися кров’ю на ріку. Враз червоніє усе: і верболози, і урвища, і корчі по берегах у піску. І навіть риба, здається, час од часу плюскається з крові, а не з води.
Старий кремезний дуб – велетень на пагорбі біля Десни сотні років купався в малиновому зареві місячної повні, проте такого великого і зловісного ще не бачив. «Світ збожеволів, - думалось велетню. – Колись кожен знав свою межу, яку заступати не можна, що людина, що звір. Тому й жили в мирі. Ось вона, ця нещасна дитина, тулиться до кремезного стовбура, як до рідного батька. Викричала, виплакала усю душу. І тепер лише стогне. Не спокою і розради шукає, а смерті. Ходить її слідами, слідом за своїм чоловіком.
Прибіг у сльозах. Навіженний. Кричав: «Судіть мене, діду, бо велике зло вчинив! Справедливо і чесно судіть, як моїх предків!» Ти сам осудив себе, Грицьку, - думав, слухаючи його безумство. – Чи у праві ти відбирати те, що не давав? Хто ти такий, щоб так робити? Повірив на слово інородцю в безчинство вовків?Бачив своїми очима їх трапезу? Прозрій та озирнись навколо: скоро жодного місця не залишиться їжаку пробігти, прокрастися вужику – все понад річкою в палациках. І ростуть, ростуть, немов гриби після дощу. Захотілося Грицьку гешефту на чужій крові? Грошей? Маєш. Заплатили і умили руки. Нема гріха на їх сумлінні. А чим відмиваєш своє? Кров’ю власної дитини? А що вони винні, діти? Що вовчі, що людські? Усі вони наші. Чужих дітей не буває, Грицьку. Перш, як кинути в когось камінь, гарненько поміркуй, а що прилетить у відповідь. Бачиш отой сухий сучок над головою? Отам і чіпляйся. А живої гілляки не гидь. Їй ще жолуді виношувати.
Диво німецького автопрому раптом засмикалось, прокотилося ще добру сотню метрів і зупинилося серед дороги.
«Приїхали» - стрепенулася в голові думка. Кілька хвилин марно ганяв стартер, доти не збагнув - даремно. «Оце так заправився, - продовжували пекти душу думки. – І що тільки ллють на отих АЗС? Не ослину ж сечу? Бо й ослів на всю округу, окрім тих, що там заправляються, либонь, більше немає. Хоч криком кричи. А може, небеса почують і зглянуться. Єдиний вихід – зливати паливо й промивати бак авта. Лише де? Найближче місто за п’ятдесят кілометрів. Недарма кажуть: хто ходить навпростець – удома не ночує.»
Смикнув же нечистий вляпатись у таку халепу. В казкового витязя на розпутті перед самісіньким носом камінь лежав і три дороги попереду. А тут безлюдний шлях лісом. За годину, що проїхав, жодного зустрічного транспорту. Недалечко, правда, з’їзд уліво, на ґрунтовку. « Піду, гляну, - думаю собі, - може чиясь добра душа дорожній знак залишила . Щось має бути. Дорога добре вкатана. Їздять» – Зійшов із насипу – в кущах повалений вказівник: «Закопані. Х-р. 7 км.» «Краще невідоме, але щось, як зовсім нічого,» - міркую собі, повертаючись на трасу до авта. «Що ж, красуне, возила ти мене, а нині настала моя черга,» - промовив і покотив свою «Ауді» з асфальту на ґрунтовку.
Коли більшість часу проводиш за кермом, у дорозі, авто перестає бути для тебе просто металом . Неживим предметом, який лише завдяки законам фізики й механіки здатен рухатись і рухати. А мимоволі стає твоїм світом. Твоєю енергією душі, що найтоншими вібраціями на невидимому молекулярному рівні зливається в одне ціле з енергією й вібрацією металу та оживає й дихає двигуном у ритмі твого серця. Тоді це твій дім, твій найвірніший товариш, кохана дружина, котра підсвідомо відчуває кожен твій намір, кожен твій рух, щоб ніколи не зрадити й не кинути в біді. «Пробач. Не ображайся на мене, дурня, - кажу своїй красуні, погладжуючи долонею по торпеді. – Нічого страшного не трапилось. Переживемо. І згодом знову втиратимемо носи мордатим і нахабним «мерсам», як і раніше. Бо ти – найкраща. Я люблю тебе і вірю в тебе»
Вмикнув приймач. Пробіг по шкалі – порожньо. Нарешті крізь булькання й шипіння ефіру безтурботними голосами прорвалася якась далека радіостанція: «Мертві бджоли не гудуть.» «А тріснули б ви разом зі своїми бджолами, - подумав і вимкнув приймач. – Це не про нас, - лагідно промовив до свого авта. – Ми з тобою ще потанцюємо.»
Біленький «жигулик» несподівано вигулькнув із траси і, скрипнувши гальмами, зупинився неподалік. «Небеса послали мені янгола – рятівника» - майнуло в голові. Янголом виявився молодий чоловік, років до тридцяти у формі поліцейського. Та як нікому прийти на допомогу - і Баба-Яга на мітлі за щастя.
- Добрий день. Щось трапилось? – поцікавився, зиркнувши на номерні знаки автомобіля.
- А ви хто будете?
- Тутешній дільничий. Роман Іванович.
- Так. Маленька неприємність. – Дістав із кишені паспорт і відрядження й подав дільничому. – Заправився. Та, напевно «бодягу» замість бензину залили. Може допоможете? Дотягнете до якогось гаража? Я розрахуюся. Скільки скажете.
#5678 в Любовні романи
#1308 в Короткий любовний роман
#2529 в Фентезі
#642 в Міське фентезі
Відредаговано: 19.02.2024