Глава X

Схопивши Льошу під самі плечі, двоє патрульних потягли його в сторону Реабілітаційного центру. Хлопець лише в останню мить побачив розгублений погляд Кіри та самими губами промовив «Не хвилюйся!». Серце стисла біль. «Що я накоїв?!» - подумав та стиснув зуби. До чого була вся ця його дитяча пихатість? Він дійсно шаленів від дівчини, але навіщо було забувати про ТетаАвва. Весь час, поки він тут, йому здавалось все навколо дивною та не зрозумілою виставою в театрі.

​ Охоронці вийшли до Центрального парку. Люди розбігались в сторону, пропускаючи патруль з в’язнем. Проводжали довгими здивованими поглядами. Але ніяких емоцій, питань. Льоша відчував липкий страх, але намагався відволікти себе, аби спокійно все обдумати. Він почав всім всміхатись, вести себе як завжди.

​Ця поведінка заспокоїла серце, дала можливість вирівняти дихання. «Що з нами можуть зробити? – зосередився, - виженуть з міста? Або можливо, дадуть декілька літрів цієї дивної води з Мокрої арки? Що тоді? Ми знову втратимо пам’ять?».

​Поки задавав собі сотні питань, відповідей не знаходив. Піднявши голову, побачив перед собою сходи центру та високий паркан за будівлею. «Може втекти самому?» - промайнуло в голові, але ця думка не мала сенсу, адже без Кіри він нікуди не піде.

​Піднялись сходами, зайшли в просторий хол. Всю чергу розсунули в сторони та зупинились перед ліфтом. Один з патрульних дістав рацію та промовив «Об’єкт номер два доставлено». Натиснув кнопку двічі. За декілька секунд двері розійшлись в сторону. Швидко задзвеніли ключи та раптом Льоша відчув, що його руки вільні.

​Другий патрульний грубо штовхнув в’язня в кабіну ліфту, але сам не зайшов. Подивився на хлопця з-під лоба та ледь всміхнувся. «Що означає об’єкт номер два?» - не зрозумів знайдений, згадавши слова охоронця. Саме в цей момент двері зачинились, ліфт потягнуло вгору.

​Зрозумівши, що сам, почав натискати клавіши різних поверхів. Він згадав, що коли його штовхнули всередину, нічого більше не робили. Просто стали перед виходом, не давши змоги вийти. Та ліфт не проявляв жодної реакції, повільно та впевнено рухався вгору.

​В Реабілітаційному центрі було не більше семи-восьми поверхів, тому зважаючи на довгий час руху, Льоша дістався верхнього поверху. Ліфт несподівано спинився, завмер. За хвилину, двері розійшлись в сторони, відкривши дивне приміщення.

​Хол був таких же розмірів, що й на першому поверсі. На підлозі був розстелений неймовірно гарний та пухнастий килим. Посеред холу круглий високий стіл. Навколо столу стояли дев’ять високих крісел. За одним з них сидів Батько. Саме його Льоша бачив вперше в день церемонії створення нової сім’ї.

​Батько сидів та щось записував в журналі, обкладений паперами, написами від руки або роздрукованими. Хлопець зробив крок до приміщення, після чого ліфт одразу хлопнув дверима та поїхав вниз, де його чекала черга. Після того, як він сором’язливо закашляв, творець підняв голову.

​Якби Льоша не бачив Батька на церемонії, то в житті б не здогадався, що це особлива людина – голова суспільства ТетаАвва. Ті ж сірі штани, біла сорочка та сірий піджак. Волосся коротке, зачесане в сторону, огидний проділ. Єдине, що його вирізняло – це круглі окуляри.

​- Чого стоїш, - вказав рукою на крісло поряд з собою, - сідай сюди.

​Льоша відчув холодок, що пройшов спиною. «Чому мені так страшно?» - сам собі здивувався реакції тіла. Швидко пройшов пів холу, обійшов крісла та дістався саме того, на яке вказав Батько. Сів на край та поклав руки собі на коліна. Швидко схаменувся, та звів руки навхрест на грудях, посунувшись глибше.

​Одразу відчув приємне задоволення від того, що крісло було неймовірно зручним та м’яким. Такої розкоші в самому місті не було. Дивно, чому так?

​- Ти знаєш хто я? – спитав чоловік, продовживши свої записи.

​- Ви Батько, - розгубився Льоша, - губернатор ТетаАвва.

​- А ти хто? – продовжив дивний допит, взявши папірець та зиркнув на нього через окуляри.

​- Олексій, знайдений не так давно за межами міста, - хотів сказати свій особистий номер, але вирішив, що не варто так трястись перед творцем, не варто виказувати свій страх.

​- Олексій, - протягнув Батько, відклавши ручку, - чому ти вирішив, що можеш порушувати правила? Ти вже мав вивчити їх як молитву перед сном.

​- Я не розумію, чому маю їх виконувати, - підняв нахабно плечі, - це не життя, а рабство.

​- Ми тебе знайшли та врятували від катастрофи, - Батько показав пальцем на хлопця, - і це подяка за наші труди? Ми тебе вилікували, дали дах над головою, роботу та їжу, - він помовчав, уважно дивлячись на в’язня, - це так важко?

​- А я не просив мене рятувати, - Льоша відчув всередині себе якусь дивну силу, що боролась з творцем, впевненість, рішучість, - я, дивним чином, не памʼятаюнічого, що було за межами міста. Чому так?

​- Тому що ти став твариною, окуту увагою диявола, - пояснив спокійно Батько, - в такому стані ти нічого й не будеш пам’ятати. Тут – ти став людиною, - після цих слів Льоша відчув, що всередині щось запекло, - ти і твоя дівка все хочете зіпсувати?

​- А чому мене було названо об’єктом номер два? – питанням на питання відповів хлопець, - а Кіра – це об’єктномер один?

​- Я тут проводжу допит, - несподівано закричав Батько, вдаривши кулаком по столу, від чого очі хлопця округлились, - не смій вести себе так! – помовчав, поправляючи окуляри, - ми знову витремо твою пам’ять або взагалі знищимо, - вже спокійно додав.