Глава IX

Двоє чоловіків тягнули Кіру до Святкової площі. «Невже хочуть перед всіма покарати?» - злякалась, але взяла себе в руки. Патрульні тим часом, обійшли сквер та вийшли на площу. Замість того, щоб повести дівчину до Мокрої арки чи адміністративної будівлі, обійшли її та зупинились біля невеликих зачинених дверей.

​Чоловік витяг рацію та коротко повідомив «Об’єктномер один доставлено». Двері миттєво клацнули та відкрились. «Об’єкт номер один? Це що за маячня?» - промайнуло в голові, але не встигла віддатись роздумам, як другий чоловік потягнув її всередину. Було боляче, але вона терпіла, стиснувши зуби.

​Погляду відкрився довгий коридор та сходи в самому кінці. Патрульні дотягли дівчину до кінця та дісталиключами – зняти наручники. Тільки но руки стали вільними, дівчина почала терти зап’ястя.

​- Піднімайся вгору, - буркнув один з вартових, - нам далі не дозволено.

​- Що зі мною зроблять? – злякалась Кіра, глянувши вгору, - чому я маю йти сама, - вона почала хаотично щось видумувати, - а якщо я втечу?

​- Нікуди ти не втечеш, - відповів інший, - там немає іншого виходу.

​Патрульні махнули головами в прощанні, розвернулись та рушили до виходу. Дівчина дочекалась поки вони зачинять двері. Почула як заблокувався замок та знову підняла погляд на сходи. «Що ж, в мене немає іншого вибору. Сподіваюсь, Льошу не скривдять» - зітхнула та зробила крок вперед.

​Піднявшись сходами на один проліт, побачила, що дверей немає. Лише сходи далі. Будівля не більше п’ятиповерхів, не так високо. Рушила далі, рахуючи сходи, втримуючи свої нерви в кулаках. Та з кожним подихом, серце починало калатати все сильніше та сильніше. «Що з нами зроблять?, - мучилась дівчина, - нас виженуть? Чи все ж покарають? Але як? Кинуть у в’язницю? Але за що?».

​Дійшовши до останнього поверху, побачила міцні залізні двері. Ніякого дзвоника чи кнопки не побачила, ручки у дверей теж не було. Хмикнула, спробувала не трястись та постукала. Звук був настільки глухим, що здалось наче ніхто з іншої сторони й не почує. Але раптово, щось клацнуло та двері відчинились до дівчини.

​Зазирнувши в середину, невпевнено потягнула двері на себе. Зробила крок в середину та одразу зморщила ніс. Тхнуло чимось терпким та не приємним. Одразу відчула сльози на очах.

​Перед собою побачила невеличкий коридор та декілька червоних ламп, що дуже бідно освітлювали приміщення. Зайшовши повністю, почула, як двері за спиною легко встали на місце, перекривши будь-який шлях. Перевела погляд вперед та помітила ще одні двері в стіні.

​Підійшовши до них, хотіла постукати, але двері несподівано розкрились. Кіра завмерла з піднятою рукою та відкритим ротом. Перед нею стояв та всміхався Батько. На ньому не було звичного сірого одягу. Він виглядав неймовірно розкішно, яскраво. Він виглядав живим. Чорні брюки накривали золотисті туфлі. Біла сорочка, обережно заправлена, підтягнута шкіряним поясом. Зверху чорний піджак з білими полосами. З кишені стирчить платок.

​Кіра одразу згадала, що раніше бачила такий одяг. «Звичайно бачила, адже я жила до катастрофи, - нагадала собі, - а ось і неприємний сморід». Дівчина подивилась на руку Батька, що тримав в руці сигару. Звернувши на це увагу, простягнув сигару, пропонуючи спробувати. Вона почала махати головою в сторони.

​Батько тихо засміявся, підняв руку з джерелом смороду та глибоко затягнувся. Закрив очі, деякий час потримав дим в собі та випустив назовні. Задоволено заплямкав губами та запросив Кіру увійти.

​Стримуючи кашель, закрила рот та ніс рукою, зайшла в приміщення. Батько зачинив двері. Кімната, в якій опинилась Кіра, була доволі великою. Нагадувала особистий кабінет. Темні меблі під стіною. Посередині міцний стіл, за ним крісло та вікно на всю стіну.

​З іншої сторони від столу два крісла повернуті одне на одне, невеличкий скляний стіл та велетенський камін, в якому палав вогонь. На столі дівчина побачила графин з бурштиновою рідиною та дві склянки. Поряд попільничка та дерев’яна скриня з сигарами.

​Батько мовчав, але запросив сісти на крісло біля каміну. Невпевнено глянула на нього, але побачила посмішку. Швидко підійшла до столику та сіла. На мить, від задоволення закрила очі. Крісло було неймовірно зручним та м’яким. В ТетаАвва не було м’яких меблів. Лише жорсткі ліжка та лавки, стільці без спинок.

​Творець сів напроти, поклав сигару в попільничку та відкрив графин. Налив рідину в склянки та одну простягнув Кірі. Вона швидко взяла склянку в руку, але не наважувалась спробувати, навіть нюхати не наважувалась.

​Не чекаючи гості, Батько підніс склянку та повільно зробив два ковтки. Заплющив очі, трохи зморщився та ковтнув.

​- Будемо знайомитись, - нарешті він щось сказав, адже тиша лише давила на Кіру, - ти знаєш хто я?

​- Ти наш Батько, - тихо мовила дівчина, прочистив горло, - ти Батько ТетаАвва. Яке покарання чекає на нас? – питання несподівано вирвалось.

​- Почекай, - він підняв руку, - не поспішай. Тепер скажи хто ти?

​- Мій особистий номер 240686, моє ім’я Кіра, - випрямивши спину, швидко відповіла, - але патруль сказав, що я об’єкт номер один.

​- Кіра, - Батько наче оцінював імʼя, - твій номер мене не цікавить. А от щодо об’єкту номер один ти правильно сказала, - він засміявся.

​Творець не поспішав, знову взяв сигару та затягнувся. Потім відкинувся на крісло, розкривши свій піджак. Камін наче відчув це, вогонь піднявся вище, нагороджуючи своїх гостів жаром. В якусь мить, Кірі здалось, що вона побачила вогонь в очах Батька. Але одразу мотнула головою, відганяючи марево. Певно, від хвилювання, вона почала бачити щось дивне та містичне.