Глава VI

Ніч була довгою. Кіра ніколи не плакала так довго. Вона не розуміла, чому їй так боляче. Чому серце наче поклали в лещата, прокручуючи ручку? Повільно, коло за колом. Нестерпно, сміючись над нею. Безжально, витягуючи останній подих.

​Її знайшли на околицях пекла, світу, якого вже не існує. Врятували, вилікували, дали дах на головою. Але наказали слідувати ідеології, працювати та чемно виконувати правила.

​Все так і було. До появи знайденого на імʼя Льоша. Звичайний собі хлопець. Молодий, привабливий. На деякий час Кіра заспокоювалась, уявляючи, як торкається міцного тіла хлопця. Згадувала як сміялась над його жартами. Не розуміла, як він може керувати предметами на відстані.

​Знову сльози. Знову хвилювання, оскільки всі ці спогади викликають емоції. А емоції не дозволені в світі ТетаАвва. Несподівано, згадала за чоловіка, що зранку запитав її щодо бажання вибору роботи. Такого ніколи не було? Ніхто не питав її за це. Ніхто не має її питати. Вона не може мати вибору, адже всі рівні, всі працюють на суспільство.

​Кожен раз, коли вона про щось задумувалась, сльози зупинялись, а серце починало битись рівно, спокійніше. Лещата відпускали, а серце розкручувало ручку, збільшуючись, відчуваючи. «Що відбувається?» - питала себе дівчина, не розуміючи відповідей.

​Та на ранок, зморена роздумами, стражданнями та сльозами вона врешті заснула. Без рішення, втомлена та виснажена. «Пройду Очищення та все піде як має бути» - майнуло в голові, коли вона провалилась в темряву забуття.

​Заволав будильник, від чого Кіра повільно піднялась на ліжку поставивши ноги на холодну підлогу. Охопила свої плечі руками та потерла. Очі не розкривались, але вона мала йти на роботу.

​Швидко зібравшись, розчесала неслухняне волосся та заплела косу. Вдягнула хустинку, піджак, глянула в дзеркало. Ойкнула від того, що побачила у відображенні сонну зморену дівчину з темними колами під очами. «Сама винна в цьому!» - кинула відповідь та позіхнула.

​Як і очікувала, на вулиці було прохолодно, тому організм почав реагувати – прокидатись. Діставшись останнього скверу, густо засадженого кущами та деревами, знайшла лавку та практично впала на неї. «Перевіряю зачіску й йду до адміністративної будівлі. Візьму й скажу, щоб мене сьогодні відправили на швейну фабрику. Там можна тихенько знайти сон» - не було сил сперечатись з думками, що нахабно запропонували відхиляти від роботи.

​Потягнулась за люстерком та несподівано побачила ромашку перед собою. Ні вона не росла на землі не пробивалась крізь каміння стежинки. Вона зависла в повітрі, напроти Кіри. Спочатку дівчина почала терти очі, можливо щось в око потрапило. Та коли побачила, що це не допомогло, почала щипати себе за руку та ногу. Крім болю – нічого не змінилось.  

​Повільно потягнулась за квіткою, взяла її в руки. «Чому в місті немає квітів?» - запитала себе, розглядаючи рослину. Жовтенька середина, білі листочки. Ранок завжди більш контрастний, тому квітка виглядала надприродною.

​- Добрий ранок, - тихо сказав Льоша, спеціально шаркаючи по стежині, - я знаю, що тобі не подобається, коли я підхожу несподівано.

​Кіра опустила руку з ромашкою, сумно глянувши на хлопця. Скільки сліз сьогодні вночі воно проплакала, виганяючи почуття до цього нахаби. Але він ні в чому не винен! Винна лише вона адже не може контролювати себе. «А чому я це роблю?» - питання вискочило та відповіді не знайшлось.

​- Чому ти такий? – почула свій хрипкий голос, - чому ти не виконуєш правила?

​- Звісно, ми маємо жити по правилам, - підняв плечі Льоша, засунувши руки в кишені сірого піджаку, - але подумай сама. Емоції проявляти заборонено. Виходити за межі міста заборонено. Маємо йти працювати. Грошей не платять. Для чого ти живеш?

​- Я живу для того, щоб відродити новий світ, - невпевнено відповіла.

​- А як ти допоможеш новому світові, якщо просто віддаєш себе бездумно, наче робот, якомусь татусеві? – Льоша нахмурився.

​- Не татусеві, а Батькові, - виправила Кіра та зітхнула, - я не знаю.

​- Я не пам’ятаю нічого, - хмикнув хлопець, в котре повторюючи ці слова, - але я впевнений, що мої знання величезні. Не можу цього пояснити, але так не має бути, - він вказав руками навколо, - світ не зупиняється на високому паркані ТетаАвва. Це не можливо.

​- Але за цим містом немає більше життя, - спробувала заперечити Кіра, - ти бачив, що там зараз? Якщо забув, сходи на оглядовий майданчик, нагадай собі, - вона звела брови, але гніватись не було сил.

​- Краще я побуду з тобою, - легко всміхнувся Льоша, - навіть якщо моя компанія тобі не приємна, - він помовчав, - але я відчуваю, що ти мені можеш допомогти хоча навіть не розумію з чим саме.

​- І я не розумію, - зітхнула Кіра, залишивши свої думки та страждання в стороні, - але бачу, що не відчепишся.

​- Ні, не відчеплюсь, - засміявся хлопець, - вважай, що я твоя тінь. Мені огидно спілкуватись будь з ким в цьому клятому ТетаАвва. Але ти інша, ти не така як всі. – він оглянув все навколо, зображуючи різкі рухи, - вони наче роботи, що ходять зі сторони в сторону. Гидко!

​- В мене просто дуже м’які рухи, - всміхнулась Кіра, - тому я теж робот, але зламаний.

​Льоша нічого не відповів, просто простягнув руку, запрошуючи йти на роботу. Думки потім, треба трохи прокинутись. Можливо прогулянка допоможе в цьому. Побачивши запрошення, дівчина не знайшла сил для супротиву. «Хай йому грець!» - подумала та взяла руку знайдено.