Розділ 5. Операція

Перед виходом Марко ще раз перевірив список.

Імена стояли рівними рядками, наче від цього могли стати надійнішими. Денис. Тарас. Павло. Микола. Богдан. Ще кілька бійців із сусіднього відділення. За стіною бліндажа рація сипала уривками команд і позивних. Ніхто вже не жартував голосно. Крот усе-таки спробував:

- Якщо повернемося, я вимагаю нормальну вечерю.

- Ти й так щодня вимагаєш нормальну вечерю, - сказав Богдан.

- Бо я послідовний. Це важлива військова якість.

Денис натягнув рукавички. Він був трохи старший за Марка, широкоплечий, із посивілою щетиною і спокійними очима. У будь-якій метушні рухався повільно, ніби відмовлявся дозволити паніці встановлювати тут свої правила. Тарас, навпаки, раз у раз поправляв спорядження, торкався кишень і перевіряв, чи на місці речі, які щойно перевірив.

- Шпак, - сказав Денис, помітивши це. - Якщо ще раз перевіриш аптечку, вона сама попросить відпустку.

- Я просто не хочу нічого забути.

- Тоді запам’ятай: якщо загубиш голову, аптечка не допоможе.

Тарас коротко всміхнувся. Марко теж усміхнувся, але всередині лишалося те саме важке відчуття, з яким він дивився на коробки з ZALU-P6. Частину бронежилетів не видали. Ті, що вже роздали, наказали не вважати занадто надійними й стежити за кожною підозрілою панеллю.

А потім надійшов наказ. Бригаді треба було зайняти й утримати край посадки, звідки ворог міг прострілювати підхід до сусідніх позицій. Штурмова група мала висунутися до світанку. Коротко, чітко, без зайвих слів. Такі накази завжди звучали так, ніби все складне вже сталося з кимось іншим.

Перед виходом Богдан зупинив Тараса й поправив йому лямку.

- Не геройствуй.

- Я не збираюся.

- От і добре. Герої потім мають найдурніші історії, а я маю їх латати.

Марко глянув на людей.

- Тримаємося разом. Якщо загубили одне одного - не біжимо навмання. Шукаємо своїх.

- А якщо свої не шукаються? - запитав Крот.

- Тоді шукаєш краще.

Крот кивнув, наче почув мудрість століття. Вони вийшли в темряву.

Посадка зустріла їх мокрим гіллям і холодною землею. Небо над деревами було безбарвне. У повітрі висів запах диму, вогкої кори й чогось металевого, що Марко вже давно перестав намагатися називати. Група рухалася тихо, але тиша тут ніколи не була справжньою. Десь далеко гупало. Рація хрипіла. Під ногами потріскувало гілля, і кожен такий звук здавався надто гучним.

- Не люблю світанки, - прошепотів Крот. - У цей час навіть сонце виглядає, ніби прийшло не за доброю новиною.

- Сонце взагалі ні за чим не приходило, - відповів Денис. - Воно тут просто працює.

Далі говорили пошепки або не говорили зовсім.

Коли вони дісталися визначеного краю посадки, Тарас побачив попереду рух і застиг. Денис поклав йому руку на плече - не сильно, просто дав зрозуміти: я тут. Марко подав знак зупинитися. На мить усе завмерло. Потім рація видала короткий тріск, і тиша розлетілася.

- Контакт! - крикнув хтось попереду.

Перший удар припав по землі за кілька метрів. Глина й уламки гілок злетіли в повітря. Люди впали, хтось вилаявся, хтось покликав медика. Над посадкою загриміло. Відповідь штурмової бригади розірвала тишу на окремі короткі звуки. Марко підняв голову й побачив, як Денис тягне Тараса за рукав у заглиблення між корінням.

- Цілий?

- Так! - Тарас відповів надто швидко.

- Тоді дихай.

- Я дихаю!

- Ну то роби це тихіше, бо на весь район чути.

Крот проповз ближче, притискаючи до грудей рацію.

- Командире, якщо це була їхня перевірка ранкової готовності, я ставлю їм незадовільно.

Марко не встиг відповісти. Попереду знову почулося гупання, цього разу ближче. Данило передавав координати, уривчасто й крізь перешкоди. Марко наказав групі зміститися за густіший ряд дерев. Посадка вже не була просто посадкою. Вона хиталася від ударів, сипалася землею, наповнювалася димом і криками. Дерева тріщали, ніби старі балки. Усе, що хвилину тому давало прихисток, тепер могло впасти на голову.

Марко перерахував своїх. Не всіх було видно. Він вхопив рацію.

- Денис?

- Плюс!

- Шпак?

- Плюс!

- Богдан?

 У відповідь — лише тріск рації. Марко знову покликав його. Слова зникли в шумі. Операція, яка на папері займала кілька рядків, розтягнулася на години. Кожна хвилина вимагала нового рішення. Де прикритися. Кого витягнути. Кому відповідати. Кого шукати, якщо рація мовчить. Потім із сусідньої позиції прийшла команда відходити до запасного рубежу. Марко озирнувся на посадку. Там іще лишалися його люди.

- Відходимо разом, - сказав він. Але за кілька хвилин слово «разом» стало розкішшю, якої вони вже не могли собі дозволити.

Першими вони знайшли Дениса. Він лежав біля коренів поваленого дерева, притискаючи руку до боку. Обличчя було вкрите землею, але очі залишалися ясними.

- Вставай, - сказав Марко.

- Я якраз збирався, - відповів Денис. - Просто вирішив полежати в затишку.

Марко й Шпак підхопили його. Денис спробував спертися на ногу, але вона підламалася. Він стиснув зуби, проковтнув лайку й дозволив тягти себе. Крота знайшли далі. Він був при тямі, тільки дезорієнтований і блідий. Почувши Марків голос, почав підводитися сам.

- Не поспішай, - сказав Марко.

- Я можу йти.

- Добре. Тоді йтимеш, коли я скажу.

З решти групи відповіді не було. Посадка шуміла й стогнала. Марко кликав своїх, але слова тонули в гуркоті. Коли вони нарешті знайшли Павла, той був притиснутий уламками гілок і землі. Він дихав, але кожен вдих давався йому важко. Богдана й Рудого – бійця сусіднього відділення – вони не знайшли. Марко опустився поруч із Павлом.

- Витягнемо тебе.

Павло глянув на нього. У погляді не було паніки. Лише втома й розуміння того, про що Марко ще не хотів думати. Денис не втримався на ногах і знову осів. Тарас намагався підставити плече, хоча сам ледь тримався. До точки евакуації треба було дістатися швидко. Зволікання могло коштувати життя всім трьом. Марко глянув на Павла, потім на Дениса й Тараса.