Розділ 4. Передова

Посадка починалася за старим бетонним стовпом, на якому хтось колись намалював білу стрілку. Дощі розмили її майже до невпізнання, але бійці все одно казали: «За стрілкою ліворуч». Наче це була не випадкова пляма фарби, а знак, що тут іще можна не заблукати.

Дерева стояли щільно, криві, оббиті уламками. Нижні гілки давно обрубали, та деякі стирчали в боки, як пальці, що намагалися вхопити за куртку. Під ногами хлюпало. Земля була перемішана з корінням, гільзами, недопалками й грудками глини, які налипали на берці так, ніби посадка хотіла забрати кожного собі.

Бліндаж ховався за поваленими стовбурами. Вхід прикривали два шари мішків із піском, шматок брезенту й двері, зняті, здається, з якогось дачного сараю. Усередині пахло мокрим одягом, землею, дизелем і чаєм, який давно перестав бути чаєм, але ніхто не хотів це визнавати.

На стіні висів календар із позаторішньою датою. Хтось обвів у ньому червоним фломастером Різдво, а нижче написав: «Якщо доживемо, святкуємо двічі». Під календарем стояла коробка з-під сухпайків, повна ложок, батарейок, запальничок і невідомих деталей, які ніхто не викидав, бо раптом колись саме вони врятують світ.

Капітан Марко Ворон зайшов першим. Зняв шолом, провів рукою по короткому волоссю й окинув бліндаж поглядом людини, яка звикла рахувати не речі, а тих, хто ще тут.

- Ну що, орли, — сказав він. — Приїхав подарунок від держави. Нова партія броні.

- Якщо від держави, то де чек? — озвався Микола Кравець, якого всі звали Кротом. — Я б хоч подивився, скільки коштує моя остання сорочка.

- Твоя сорочка вже нічого не коштує, — сказав бойовий медик Богдан Левицький. — Її треба не страхувати, а відспівувати.

Крот подивився на свої рукави.

- Не чіпай. Вона мене знає довше, ніж ви всі.

Богдан усміхнувся одним кутиком рота й повернувся до перев’язки. Завтра зранку очікували евак. Високий, худий, із глибокими зморшками біля очей, він мав вигляд людини, яка давно не спала, але вперто не дозволяла собі впасти. На шиї носив тонкий шнурок із маленьким хрестиком. Коли хвилювався, ховав його під футболку.

Поруч стояв Данило Руденко, старший сержант і командир відділення. Квадратне обличчя, темна щетина, зламаний колись ніс. Говорив мало, зате дивився так, що навіть найбалакучіший боєць починав згадувати, чи не забув чогось важливого. На правій руці в нього був старий годинник із тріснутим склом. Данило казав, що той відстає на сім хвилин. Ніхто не питав, навіщо він його носить.

Наймолодший, Тарас на позивний Шпак, крутив у руках новий шолом. Йому було двадцять два, і він усе ще трохи здивовано дивився на те, що його називали «боєць». Наче чекав, що зараз хтось виправить помилку й відправить його назад, до нормального життя, де найбільша проблема за день була б — забути зарядку вдома.

- Бронежилети хоч красиві? — спитав Шпак. – Чи знов виглядають як висрана порічка?

У бліндажі засміялися. Неголосно, коротко. Сміх швидко згас, як недопалок під дощем.

- Красиві бронежилети бувають у тих, хто їх не носить, — сказав Данило.

- А ці?

- Ці будемо перевіряти.

Марко поклав на ящик накладну. За його спиною двоє бійців заносили довгі коробки. На картоні чорніли літери: Егіда. ZALU-P6.

Богдан підняв голову.

- Егіда. Назвали на честь щита богів?

- Ага, — сказав Крот. — Щоб у разі чого було кого звинувачувати.

- Точно, як коли сам у хаті і раптом хтось набздів.

Данило відкрив першу коробку. Усередині лежали жилети, акуратно складені, однакові, чисті. Надто чисті для місця, де все навколо давно мало колір глини. На кожному висіла бирка з номером і печаткою.

- Сорок два, — сказав Марко. — На людей і резерв.

- А на 200х резерв є? — спитав Крот.

- Ти перший у списку, — відповів Богдан. — За язик.

Знову короткий сміх.

Данило взяв один жилет, провів пальцями по швах, перевірив застібки. Потім натиснув долонею на передню панель. Вона була жорстка, рівна, без видимих пошкоджень.

- Що скажеш? — спитав Марко.

- Скажу, що це бронежилет.

- Дякую за експертний висновок.

- Будь ласка. Рахунок надішлю поштою.

Марко не усміхнувся. Він дивився на коробку так, ніби в ній лежало не спорядження, а питання, на яке ніхто не хотів відповідати. У бійців були різні обличчя, різні голоси, різні звички. У них були різні причини опинитися тут. Але коли починала говорити земля, усі вони вчилися слухати однаково уважно.

Шпак тихцем поклав свій старий браслет у нагрудну кишеню жилета. Богдан перевірив аптечку й перерахував турнікети. Крот дістав із кишені цукерку, подивився на неї, ніби прикидав її шанси пережити день, і сховав назад.

Марко розгорнув список.

- Отримання оформлюємо зараз. Перевіряємо кожен номер. Якщо щось не так, не мовчимо.

- А якщо все так? — запитав Шпак.

- Тоді теж не мовчимо, — сказав Данило. — Бо це найпідозріліше.

За брезентом шумів вітер. Посадка ворушилася, хоча навколо не було видно жодної людини. Десь далеко гупнуло. Не близько, але достатньо, щоб ложки в коробці тихо дзенькнули одна об одну.

Крот перестав жувати.

- Це вони там чи ми тут?

Ніхто не відповів одразу. Марко склав список удвоє й сунув у кишеню.

- Працюємо. Бо без праці нема гімна в сраці.

Бійці розбирали жилети. Один за одним на грудях з’являлися ті самі чорні панелі, та сама чиста тканина, ті самі бирки. За мить вони вже не здавалися подарунком. Просто ставали ще одним шаром між тілом і тим, що могло прилетіти з темряви.

Перший жилет не сподобався Данилові. Не тому, що він був порваний чи мав видимий дефект. На вигляд усе було гаразд. Просто внутрішній шар під пальцями здавався нерівним. Майже невідчутна хвиля, яку можна було прийняти за складку тканини або втому після дороги. Данило перевернув панель і провів по ній долонею ще раз.

- Тут щось є.