Тест на людяність

Вечір був тихим і напрочуд теплим, як для ранньої весни. Біля старого санаторію не було нікого, за винятком одягненого в блакитну спецівку прибиральника Богдана, який розгонисто підмітав алеї мітлою з довгою дерев'яною ручкою. Гнучкі прути для неї він напередодні нарізав із кущів, що росли в достатку навколо санаторію.

Чесно кажучи, Богданові подобалося орудувати мітлою. Це була звичайна рутинна робота, яка не потребувала особливих розумових і фізичних зусиль. У такі моменти його думки мчали кудись далеко, якомога далі від повсякденних турбот.

Він мріяв про те, як одного разу з'їздить собі відпочити в країну, де круглий рік тепло. Звісно ж, він аж ніяк не фантазував з приводу дорогих фешенебельних курортів. Його цілком влаштувала б невелика країна третього світу. Головне, щоб у ній можна було вдосталь повалятися на пляжі в тіні розлогої пальми, подихати свіжим повітрям і помилуватися нескінченною низкою синіх хвиль, що ритмічно накочуються на чистий пісок.

Або про те, як після виходу на пенсію, він заведе собі кота і буде про нього дбати. Він побудує для пухнастика будиночок з фанери у кілька поверхів заввишки та обіб'є його м'якою тканиною, щоб коту було тепло та затишно. Він встановить у ньому кігтеточку, розмістить невеликий гамак і повісить помпон на білизняній мотузці. Ну і звісно ж, поруч завжди стоятимуть миски з водою та їжею, щоб кіт, награвшись та налазившись будиночком, міг вдосталь наїстися та напитися перед тим, як піти собі відпочивати.

А іноді Богдан із тугою згадував своє далеке дитинство, коли він з дідусем ходив рибалити. Вони ловили у ставочку на дощового черв'яка великих сріблястих карасів старими поплавцевими вудками...

Із санаторію вийшла невисока худорлява жінка років сорока із сином. На ній було вдягнене червоне пальто і чорні туфлі на низьких підборах. На витонченій шиї була пов'язана червона напівпрозора хустка. Темне волосся було зібране у тугий хвіст. За її спиною висів невеликий рюкзак із м'якою іграшкою, прикріпленою карабіном до ручки. Богдан потайки придивився: це був невеликий плюшевий ведмедик, що стискав у лапах червоне серце з білим написом "КОХАННЯ".

Її синові було десь близько десяти років. На ньому була вдягнена легка синя болоньєва куртка, спортивні штани та білі кросівки на товстій підошві. На голові він завжди носив сіру бейсболку. Хлопець стискав у руках "Атлас птахів України", що містив безліч кольорових фотографій, описів і цікавих фактів про пернатих.

Одного разу Богдан побачив точно такий самий атлас у книжковій крамниці та з цікавості погортав його, але купувати не став. Адже для будь-якого прибиральника птахи завжди були великою проблемою. Вони всюди лишали по собі плями засохлого посліду, який важко відмивався і до того ж ще й дурно пахнув.

Прибиральник уже неодноразово бачив матір із сином, які гуляли собі парком перед санаторієм та намагалися визначити за атласом назви птахів, що безупинно стрибали по гілках. 

Богдан потайки дізнався в чергової медсестри Марії про те, що жінку звали Жанна. Вона працювала вчителькою початкових класів. Її сина звали Ілля. Вони приїхали в лікувально-реабілітаційний санаторій із Черкас, сподіваючись поліпшити стан здоров'я хлопчика, хворого на астму. Дільничний лікар порекомендував вчительці взяти сюди путівку, бо свіже повітря, навколишні хвойні ліси, професійні лікарі, новітні методики лікування та ще й великий критий басейн робили санаторій дійсно унікальною установою, яка вже оздоровила безліч людей.

Жанна з Іллею жодного разу так і не заговорили з двірником, тримаючись від нього осторонь, нібито над усіма прибиральниками світу тяжіло якесь жахливе прокляття невдах, й звичайні люди інтуїтивно боялися ним заразитися. Або ж було цілком можливо, що Богдан просто не мав такого зовнішнього вигляду, який треба мати людині, що заслуговує на довіру і з якою неодмінно варто було б поспілкуватися. Хтозна?

У цей момент мати з сином почали годувати голубів хлібом, який вони, напевно, поцупили з їдальні під час вечері. Спочатку вони розкидували крихти по алеї, зі сміхом спостерігаючи, як голуби, розштовхуючи один одного, дзьобають хліб, а потім Жанна та Ілля зовсім осміліли, почавши годувати птахів прямо з рук.

Звісно ж Богдан був проти таких годувань, та й адміністрація нічого подібного не схвалювала, адже голуби залишали послід не тільки на бруківці алей і лавках у парку, а ще й регулярно бруднили балкони санаторію.

Але Жанна була надто вже гарна сьогодні, щоб їй робити зауваження. Її дзвінкий сміх раз у раз долинав до прибиральника. Богдан бачив, як її щоки вкрилися рум'янцем, а очі блищали від щастя. Тому він вирішив не звертати уваги на це невелике правопорушення. Чесно кажучи, він би їй ще багато чого пробачив, аби тільки вона нарешті з ним заговорила...

Сонце незабаром зникло за горизонтом. Двірник продовжив мести алею, час від часу поглядаючи крадькома на матір із дитиною, які веселилися собі на повну. Вони якраз закінчили годувати голубів і зупинилися, обговорюючи те, чим би їм таким ще зайнятися.

У цей час з-за хвойних дерев виглянув молодий Місяць, тонкий серп якого світився яскравим жовтим світлом. Сутінкове реле ввімкнуло зовнішнє освітлення. Круглі вуличні ліхтарі на високих чорних стовпах висвітлили парк, надавши йому неповторного нічного вигляду, наповненого магією та чарами.

Цілком собі звичайні вдень дерева й кущі одним клацанням автоматичного реле враз перетворилися на притулок для казкових істот. У білих чашах фонтанів заіскрилися струмочки води, набувши чудових властивостей. Оточені стрункими хвойними деревами алеї стали загадковим лабіринтом. Усі ці разючі зміни щовечора зачаровували Богдана, виганяючи з його душі надокучивши за довгі роки роботи рутину й одноманітність.

Навіть Жанна з Іллею закрили атлас і почали собі гуляти парком, то заглядаючи в білі чаші фонтанів з різнобарвною підсвіткою, то чіпаючи руками стовбури молодих дерев та стежачи за коливанням тіней від їхніх гілок на асфальті. Незабаром мати з дитиною почали грати в хованки в лабіринті алей. Хлопець ховався поміж дерев і раз у раз завзято плескав у долоні: тричі тихо, тричі голосно, кличучи до себе матір.