Глава 16

Ірина

Я розгублено дивлюся на чоловіка. Від нього віє холодом і морозною свіжістю. На теплій куртці біліють сніжинки, волосся скуйовджене, ніс червоний, погляд спрямований на мене. По виразу його обличчя неможливо нічого прочитати, і насправді він мене трохи лякає, особливо своєю несподіваною появою в моїй палаті, але в цю мить серце в грудях тремтить від недовіри, тому що я впізнаю ковдру в його руках. Ту саму, яку я кілька тижнів тому купувала в «Дитячому світі». 

Я відкриваю рот, щоб підтвердити свою здогадку, але від страху, що помилилася не можу вимовити ні слова. Чоловік теж мовчить. Розглядає мене, немов бачимося вперше. Я раптом червонію, згадуючи наше нічне листування, я встигла розповісти йому достатньо багато, щоб зараз відчувати себе ніяково.

— Я... а там..., — видавлюю з себе, кивком голови вказуючи на його ношу в руках. Чоловік дбайливо притискає згорток до грудей, робить крок до ліжка.

— Тимур твій. Сподіваюся, — похмуро вимовляє він і нахиляється до мене, щоб передати пакунок. Я приймаю його тремтячими руками, його холодні пальці стосуються моєї руки і мене пробиває струмом. Але я майже не помічаю цього, бо мій малюк тут. Загорнутий у теплу ковдру, куточок якої приховує його личко. 

— Як тобі вдалося? — піднімаю погляд на чоловіка і відчуваю, як все перед очима розпливається через зрадницьку вологу. 

— Викрав його під шумок, — кривиться він.

— Що? — Трохи голосніше ніж слідувало вигукую я, а потім понижуючи голос шепочу, — в якому сенсі ти його викрав?

— Половина медперсоналу не добралася до роботи через нерозчищені дороги, на весь поверх дві чергові медсестри, тому я непомітно прослизнув у дитяче відділення і забрав пацана, — байдуже знизує плечима, залишаючись все таким же незворушним. — Сподіваюся, що не переплутав, вони там всі на одне обличчя.

Мої очі розширюються. Він же не серйозно? Я дивлюся то на згорток у своїх руках, то на чоловіка і не вірю своїм вухам.

— Ти... ти й справді викрав дитину? 

— Ну, ти ж хотіла побачитися з сином, — низьким голосом вимовляє він.

Пауза. Затяжна. Дитина в моїх руках починає ворушитися і я притискаю сина до своїх грудей, злегка похитуючи.

— Та годі тобі, розслабся, я пожартував, — піднімаючи долоні вгору нарешті вимовляє він, — я піду поговорю з твоїм лікарем, а ви тут... спілкуйтеся. Через півгодини пацана треба повернути назад.

Він смикає за край шарфа і різко стягує його з шиї. Зітхає. Кидає на мене дивний погляд, а потім розвертається, йде в бік виходу і на ходу розстібає блискавку на куртці.

— Навіщо? — питаю йому в спину.

— Що навіщо? — він завмирає біля дверей, повертає голову в мою сторону. Ловить мій розгублений погляд. Знаю, що прекрасно зрозумів моє запитання, але змушує мене вимовити його вголос.

— Навіщо ти допомагаєш мені? Я ж тобі ніхто.

— Нудно якось у відпустці стало, — кривиться він і виходить. А я не розумію це він серйозно чи ні, тому що цього чоловіка неможливо розгадати. То він злий, як чорт, то гнівається, то раптом турботливий, наче ми близькі один одному люди.

Я ковтаю ком, що застряг в горлі, проводжу пальцями по кутку ковдри, все ніяк не наважуючись глянути на свого синочка. Це так хвилююче. Шалено. Я роблю глибокий вдих. Видих і ще один. Розкриваю ковдру і з моїх грудей виривається здавлений хрип. Маленький носик, довгі вії, з-під шапочки визирають кілька тоненьких світлих волосків. Тимур нагадує сплячого ангела і, дивлячись на нього, я навіть забуваю що потрібно дихати.

— Привіт, мій маленький, мама, тобі так сумувала, — тихо шепочу крізь сльози, похитуючи його на руках.

Я навіть не помічаю як швидко летить час. Здається, могла б сидіти ось так цілу вічність і дивитися на свого малюка. Я все чекаю коли він прокинеться, відкриє свої оченята і гляне на мене. Довідається, що я тут, поруч, що не залишила його, що шалено люблю його, але він міцно спить до приходу Дмитрієва і, схоже, так і не дізнається наскільки близько ми були один від одного.

Максим тихенько стукає у двері, а потім входить. Зупиняється поруч зі мною, дивиться згори вниз.

— Його треба віднести назад — немов вибачаючись, вимовляє він.

— Вже? — розчаровано видихаю я.

— Ти швидко йдеш на поправку, якщо всі тести та аналізи будуть в порядку, то через п'ять днів тебе випишуть, але за умовою, що ти будеш дотримуватися режиму, не перенапружуватися і раз на тиждень приїжджати на огляд. Так що скоро будете разом.

— Ти дивний, — виривається з мого рота раніше, ніж я розумію що тільки що сказала йому замість подяки.

— Вже який є, пробач.

— Ні, я не... не в поганому сенсі. Просто інший на твоєму місці давно б забув про мене.

— Про тебе важко забути, я кожен день натикаюся в своїй квартирі на твої речі.

— О, господи, не нагадуй мені про це, будь ласка. Мені так соромно і незручно. І перед тобою і перед Вікою. І перед сестрою твоєю. Я навіть не можу їм в очі дивитися. Це ж треба бути такою дурепою, щоб навіть не запідозрити щось неладне, — відводжу погляд від чоловіка і прикусую зсередини щоку, щоб не розплакатися.