Глава 15

Ірина

Вже під вечір я наважуюся нарешті набрати маму і бабусю, щоб повідомити їм про те, що народила. 

— Привіт, сонечко, як у тебе справи? – лунає з трубки сонний і такий рідний голос.

— Відмінно, мам, ти стала бабусею, — стримуюся, щоб не розплакатися на цих словах.

— Ох, люба моя, вітаю. Як малюк? Пришлеш мені фотографії? Коли це сталося? Як почуваєш себе? – засипала мене питаннями мама і мені доводиться трохи збрехати, щоб вона не почала хвилюватися. 

Звук рідного голосу додає мені сил і впевненості. Мені дуже хочеться, щоб мама була поруч зі мною. Побачити її посмішку, відчути теплі материнські обійми, підтримку. Розповісти їй про все що відбувається в моєму житті, але я не хочу псувати такий прекрасний момент новиною про те, що у мого синочка швидше за все не буде батька.

— Все добре. Тимур зараз окремо від мене, як тільки його принесуть обов'язково зроблю багато фотографій. Я тільки прийшла в себе від цього всього. А ти як?

Ми розмовляємо з мамою близько години, хоча як розмовляємо: швидше плачем в трубку, а між цим встигаємо вставити кілька слів. Я прощаюся з нею, дивлюся на час і, переконавшись в тому, що ще не пізно, набираю бабусю. Знову сльози радості, привітання та фраза, яка змушує мене завмерти від розгубленості.

— А мужик то у тебе хороший такий, видний! Тільки бороду б йому поголити, а то схожий на бандита.

— Це ти про кого зараз?

— Як про кого? Про нареченого твого. Приїжджав, на іномарці такій, сусідка до мене відразу прибігла розпитувати хто це був. Втерли ніс цим Макаровим! А то вони всі вихваляються що Алька вийшла заміж вдало і поїхала в столицю.

— Максим приїжджав до нас? – питаю з подивом. Судячи з опису, це мій новий знайомий. От тільки що він робив у мене вдома і як дізнався куди їхати? Чому сказав що мій наречений? Стільки запитань щодо цього чоловіка і жодної відповіді.

— Так. А хто ж ще?

Далі розмова з бабусею не клеїться, так як я весь час думаю зовсім про інше. Потім довго лежу з телефоном в руках і витріщаюсь на номер в телефонній книжці. Дмитрієв Максим. Написати чи ні? Перевертаюся на бік, кусаю губу, веду себе немов маленька нерішуча дівчинка, а потім поки не передумала все ж наважуюсь.

«Ти їздив до моєї бабусі? Навіщо?»

Я затримую подих в очікуванні відповіді. А раптом він і справді якийсь маніяк? Збирає інформацію про мою родину, втирається в довіру. Але що йому тоді треба?

Відповідь приходить миттєво. 

«Ти була в реанімації. Дитину нікому було забрати. Шукав варіанти. Я нічого їй не говорив про твій стан, не турбуйся на цей рахунок».

Його слова мене дивують. Це схоже на прояву турботи і мені навіть стає незручно за те, що йому довелося турбуватися про мене. А потім я згадую що зробила з його кабінетом. Хоч все ще не до кінця усвідомлюю що квартира не мого Максима, але почуття сорому вже починає прокльовуватися і неприємно лоскотати душу. Відчуваю себе по-дурному. Мене кидає в жар від того, що я добре так погосподарювала в чужому домі, це вже не кажучи про те, що жила там майже півроку. 

«Пробач, будь ласка, за дитячу. Я обіцяю все компенсувати! Тільки не викидай поки що меблі, я заберу».

Ховаю телефон під подушку, боячись того, що прийде у відповідь. Чую звук повідомлення але добрих півгодини не знаходжу в собі сміливості щоб прочитати його. 

Ох, як же незручно все вийшло! 

Не витримую. В темряві знімаю з телефону блокування і щурюсь від яскравого світла. 

«Забудь». 

Я посміхаюся. І справді дивний чоловік. Інший би на його місці влаштував скандал, напевно спробував би витряхти з мене грошей на ремонт, а цей веде себе так, наче йому ні до чого немає діла. Правда в першу нашу зустріч він був досить злий через мою присутність в його домі і я його прекрасно розумію. 

***

На третій день після того як я прокинулася, мене переводять з реанімації в звичайну палату, але побачитися з сином так і не дозволяють. Я палаю від нетерпіння, один раз навіть зриваюся на лікареві, випрошуючи хоча б кілька хвилин поруч зі своєю дитиною, але у відповідь лише чую суху відмову. Це так нестерпно, коли ти не можеш хоч одним оком поглянути на нього, адже він так близько! Всього-то в сусідньому корпусі від мого. Тому я брешу. Знаю що не варто жартувати зі своїм здоров'ям, але навіть якщо і почуваю себе недобре, нікому не кажу. Щоб якнайшвидше вибратися звідси, щоб вперше взяти на руки свою дитину.

На п'ятий день за вікном починається завірюха. Сніг сипле так, що на вулиці абсолютно нічого не видно крім білої стіни. Я плачу. Саме сьогодні мені повинні були дозволити побачитися з дитиною, а через погодні умови з будівлі не вийти. 

Я лежу в палаті одна. Не знаю чи це мені так пощастило, чи Дмитрієв постарався, але тут є навіть маленький санвузол. Я здаюсь собі жалюгідною. Зовсім розклеїлася. За цей час мене відвідала тільки Віка. Швидше за все вона знає про те, яка я дурепа і як влипла з Максимом, тому мені соромно дивитися їй в очі. Адже я стільки розповідала про нього і вона вважала, що це про її сусіда. Вийшло.... неприємно. Віка спочатку була неговірка, між нами двома пависла напруга, ми уникали гострих тем і мені стало шкода, що на цьому, швидше за все, наша дружба закінчиться. Вона і справді прекрасна людина і я неймовірно вдячна їй за готовність взяти на себе відповідальність за мою дитину.