Глава 12

Макс

Через Світлану наша сімейна вечеря виходить злегка натягнутою. Мати згадує про неї через кожних десять хвилин, розхвалює, розповідає про нову посаду, про те яка вона розумна, цілеспрямована дівчина, і все поглядає на мене, чекаючи якоїсь реакції на свої слова. Я ж трохи різкіше ніж слідувало прошу закрити цю тему, тому що чим менше я знаю про життя колишньої дружини, тим менше думаю про неї. На щастя, батько переводить розмову на іншу тему і залишок вечора проходить спокійно і душевно. Як раніше, тільки без колишньої дружини. 

Уже біля дверей, коли я збираюся додому, мати раптом вирішує все ж таки виговорити мені те, що її так турбує:

— Максиме, синку, ти так довго не заводиш ніяких стосунків, не одружуєшся, я думала що ти все ще любиш Світлану, але якщо це не так, то в чому причина такого відлюдницького життя? Я ж хочу онуків ще побачити, скільки нам з батьком залишилося жити-то?

— Мамо, ну що ти таке кажеш, а? До того ж, є Олена, з неї і вимагайте онуків, а я ще не готовий. Але жінка у мене є, так що за це тобі точно не варто хвилюватися, — майже не брешу я. 

— Ох, правда? – очі матері загоряються цікавістю. – Чому ж ніколи не говорив про неї? Може влаштуємо сімейну вечерю?

— Ще рано мам, але як зберуся – відразу ж повідомлю, - цілую її в щоку, прощаюся й виходжу з батьківського дому.

Якийсь час я просто сиджу в машині, поглядаючи на палаюче світло в вікнах багатоповерхівки і ловлю себе на тому, що вже кілька хвилин витріщаюсь в бік квартири колишньої. Це дратує мене. Адже стільки часу не думав про неї, а сьогодні наче щось надірвалося всередині і блок розвалився. Заводжу мотор і мчу подалі звідси, мріючи про те, щоб моя колишня звалила кудись далеко і більше не муляла очі.

Додому повертаюся не в найкращому настрої. Виснажений і вичавлений. Завалююся на ліжко, тільки закриваю очі, як на всю квартиру лунає дверний дзвінок.

— Кого там принесло? – бурчу собі під ніс і піднімаюся з ліжка. Плентаюся до дверей і з подивом виявляю за нею Ігоря і Віку. – Трапилось щось? – з підозрілостю питаю я, дивлячись на їх кислі обличчя.

— Можна увійти? Є розмова. – Ігор виглядає дещо нервовим, руки в кишенях, скоса поглядає на сумну Вікторію і мені навіть в голову не приходить про що ми можемо розмовляти об одинадцятій ночі.

— Звичайно, — я відходжу в сторону, пропускаючи їх всередину і закриваю двері. – То що таке? – питаю, бо ця парочка все ще загадково мовчить.

— Ми були у Ірини, - починає Ігор і я напружуюся. Боюся почути погані новини. Прикриваю очі, відчуваю як в легенях закінчується повітря. Дивна реакція на долю незнайомки. – Вона все так само без свідомості, я поговорив з лікарями, ніхто толком нічого не може сказати. Дитину перевели в дитяче відділення, її не можуть більше тримати в пологовому будинку. Якщо найближчим часом ніхто з родичів не забере хлопчика, або Іра не прокинеться, то почнуть оформляти документи і відправлять його в будинок маляти.

— Ось як... - видихаю я.

— Максиме, ми з Ігорем вирішили забрати хлопчика до себе на той час, поки Іра буде в лікарні, — рішуче заявляє Віка і моя брова повзе вгору від подиву. — Іра жила тільки з бабусею, в якомусь селі, її мати за кордоном, а вирішувати щось потрібно прямо зараз. 

— Так, я знаю, їздив до неї додому, знайшов адресу прописки, але розповісти про реальний стан справ так і не зміг. Нема чого нервувати літній жінці, може, через день-два все обійдеться, а я своїми новинами даремно тільки потривожу її, — я відводжу погляд убік. 

Насправді це не єдина причина того, чому я так і не зміг розповісти правду родичці Ірини. Просто всередині мене все ще свіжі спогади про те, як мені довелося розповісти своїй бабусі, що дід помер прямо на операційному столі. Я добрих півгодини простояв під дверима її квартири, збираючись з думками і підбираючи правильні слова, тому що знав — навіть у свої вісімдесят чотири вони кохали один одного так само як і в двадцять. І я ніколи не забуду її розгублений погляд, сльози в очах, те як вона осіла на диван і мовчала кілька годин, намагаючись усвідомити  втрату. 

— Я б не хотіла щоб з моєю дитиною сталося те ж саме, тому збираюся якийсь час доглянути за малюком. Думаю, Іра буде рада цьому. 

— Хороша ідея, — киваю головою і видихаю від полегшення, розуміючи, що пацан тепер не мій головний біль. 

Ігор і Віка не рухаються з місць, не збираються йти геть, дивляться на мене з надією в погляді і я не розумію чого вони хочуть саме від мене. Схвалення? Ну, що ж, молодці.

— Щось ще? — запитую я. 

— Справа в тому, — починає Ігор, — що нам дитину не віддадуть, за законом не мають права, але в лікарні та пологовому будинку всі впевнені що ти її батько, тому ми хотіли попросити тебе допомогти нам забрати хлопчика. 

— Погана ідея, — кажу я, не даючи закінчити пропозицію Ігорю. 

— Макс, ми б не просили про допомогу, якщо б могли самостійно вирішити цю проблему. — Починає заводитися Ігор і тепер я точно впізнаю в ньому свого сусіда.

Ми з Ігорем буравимо один одного впертими поглядами. Для нього все так просто: забери дитину, запиши на себе, а ми за нею приглягнмо. А те що в разі чого вся відповідальність за хлопчика ляже на мене ніхто не подумав? Та й де гарантії, що Віка не примчить до мене завтра і не скаже забирати його назад?