Глава 10

Розмова з Вікою пробудив у мені давно забуті спогади. Про ті далекі часи, коли моїм найзаповітнішим бажанням було те, щоб і мене обрали. Я спостерігав за тим, як дітей навколо один за іншим забирають нові батьки і відводять туди, де, як казали вихователі, набагато краще, і мені хотілося того ж. Хотілося дізнатися, хто ж це такі мама і тато, про які мріє кожна дитина в дитячому будинку.

Я ніколи не розпитував Ріїсу та Сергія чому вони взяли мене і хто той хлопчик з альбому, який вони так бережуть. Для мене вони в перший же день стали батьками і я вдячний їм за все, що вони для мене зробили. А Олена, яка народилася на кілька років пізніше мого усиновлення, досі поняття не має про те, що ми нерідні. 

Я виріс в люблячій родині, отримав гарне виховання та освіту. Мені навіть страшно уявити, що було б зі мною, якби я залишився там. До повноліття. А потім вирушив би самостійно у доросле життя без гроша за душею і чиєїсь підтримки. Навряд чи досяг би того, що маю зараз.

Заснути вдалося лише вранці, а прокинувся якось різко і несподівано, наче від поштовху. Перевірив телефон, підвівся з ліжка і пройшовся по квартирі. По дорозі в душ зупинився біля дверей тепер вже дитячої. Не витримав. Потягнув за ручку і зазирнув усередину. Великий плюшевий ведмідь все ще дивився на мене докірливо і я скривився.

- Навіть не намагайся пройняти мене, я не поведусь, - хмикаю я, не відриваючи погляд від іграшки.

Від цієї кімнати і від тиші в квартирі по спині проходить неприємний озноб і я поспішаю зачинити двері. Цілий день мучуся, не знаючи, чим зайняти себе. Коли я був одружений, то під час відпустки кожна хвилина була розпланована. Зустрічі з родичами, відпочинок, торгові центри, ресторани, Світлана не любила сидіти вдома і я звик до такого ритму життя, незважаючи на те, що часто мені хотілося просто залишитися вдома. 

Після розлучення ж Оленка вирішила, що на правах молодшої сестри повинна вивести мене з депресії, тому мені доводилося терпіти щоденні візити, борючись з бажанням накричати на неї, виставити за поріг квартири і більше ніколи нікому не відкривати двері. Але коли вона раптово поїхала вчитися в інше місто, я раптом зрозумів наскільки мені не вистачає цієї метушні. Якби не сестра, не знаю чим би все закінчилося. Можливо, я б подружився з Коляном з першого поверху, який на світанку вже біг у «наливайку» поруч з будинком, і тоді б точно пропав для суспільства і занапастив своє майбутнє.

Ввечері я все ж намагаюся знайти на карті, де знаходиться це загадкове Семечкіно, в якому прописана Іра. Виявляється в трьохстах кілометрах від столиці і я приходжу до висновку, що простіше з'їздити в лікарню і розблокувати телефон за допомогою відбитка пальця, ніж цілий день провести за кермом і не факт що застану когось за її адресою реєстрації.  У будь-якому випадку потрібно повідомити про те, що трапилося родичам.  Якщо вони є звичайно, тому що я весь день не випускав з рук її телефон, в надії що їй хтось таки подзвонить, але, схоже, за неї нікому хвилюватися.  Тиждень же пройшов.

На наступний день я мчу в сторону лікарні прямо на світанку.  Правда виявляється що даремно, тому що лікар з'являється тільки о дев'ятій ранку. Відразу ж впізнає мене і проводить в палату до «дружини».

Я не відразу наважуюся увійти.  Стою біля дверей, не розуміючи чого раптом злякався.  Роблю кілька глибоких вдихів і хапаюся за ручку.

У палаті два ліжка.  Руде волосся відразу ж кидаються в очі і я повільно підходжу до Ірини.  Поруч з нею працює апарат, копіюючи роботу її серця.  З вени стирчить катетер для крапельниці, в носі - трубки.  Вона дихає важко, груди повільно то піднімаються, то опускаються.  Виглядає блідою, змарнілою, вицвілою.  Я бачив її всього один раз і встиг запам'ятати зовсім іншою.  А зараз переді мною немов інша людина.  Не та дівчина з чіпким поглядом, яка так вправно орудувала лопаткою для млинців.

Якийсь час я просто стою над ліжком Іри, вдивляючись у блідість її обличчя. Навіть не знаю навіщо прийшов сюди, хоча ні, знаю, збирався таки розблокувати телефон, але усвідомлення того, як в одну мить може змінитися все твоє життя вибиває з голови всі думки. Ще тиждень тому Іра, напевно, з нетерпінням чекала появи сина, а сьогодні навіть невідомо чи виживе. Незважаючи на те, що ця дівчина для мене абсолютно чужа людина, мені шкода її. По-справжньому. Тому що попереду у неї лише невідомість. Тому що розумію її як ніхто інший, і нікому б не побажав би опинитися в такій ситуації.

Я не можу відірвати погляд від її тонкої кисті і довгих пальців. Дивлюся на них не кліпаючи, в надії що дівчина поворухне ними. Можливо, вона просто спить? Чому б і ні? Зітхаю, ховаю руки в кишені і відходжу до вікна. Задумливо дивлюся на сусідню сіру будівлю, зовсім забувши де перебуваю. Я насилу стримую чортове благородство, що рвється назовні, хочеться знайти кращих лікарів країни, почути реальну ситуації, зробити все, лише б дівчина вижила. А ще влаштувати кудись пацана. 

Потрібно знайти її родичів. Терміново. Інакше я точно нароблю дурниць.

Я перетинаю плату в кілька кроків і знову опиняюся поруч з Іриною. Дістаю з кишені телефон і рішуче підношу до її пальця. Шкіра дівчини холодна і тільки зараз я розумію, що в приміщенні прохолодно. З вікон сифонит, батареї ледь теплі. В зимовій куртці я не відчуваю дискомфорту, але дівчина в одній нічній сорочці і під важкою тонкою ковдрою, яка навряд чи достатньо зігріває її. Це викликає в мені обурення, але я намагаюся придушити його. Тому що вона – не моя проблема. І чим швидше я передам Іру в руки батьків, тим швидше почну спокійно спати по ночах.