Глава 9

Макс

Я не знаю чим себе зайняти. Спочатку перетнувся з кількома друзями, а потім довго кружляв по місту в роздумах, все поглядаючи на сусіднє сидіння, де так і залишилися особисті речі дівчини. Антонова Ірина Миколаївна, двадцять сім років, прописана в якумусь богом забутому селищі Так зазначено в паспорті. Не заміжня. Володіє чорною «Тойотою» десятого року. Зареєстрована приватним підприємцем і тримає квітковий магазинчик, все як і розповідала Віка. Звичайна дівчина, на аферистку не схожа, так й з дому нічого не пропало, хіба що меблі з кабінету.

Проїжджаючи повз батьківського дому впіймав поглядом світло у вікнах колишньої і піддав газу — подалі від спокуси поглянути на неї бодай одним оком. Незважаючи на те що вона розтоптала наші почуття і, здавалося б, щасливий шлюб, час від часу на мене знаходить ностальгія і хочеться повернути час назад. В нашу першу однушку. Невелику, але з видом на парк, а головне — свою. Туди, де ми були щасливі, будували плани на майбутнє, відпочивали на морі, а кожну весну обов'язково на тиждень-два вирушали у гори. І чорт знає чого не вистачало моїй колишній дружині. Правду кажуть — справжнє кохання це коли і в горі, і в радості, а у нас, як виявилося, тільки в другому випадку. 

Прорізавший тишу в квартирі дзвінок вириває мене зі спогадів про минуле, які все ніяк не йдуть з голови, і стає для мене несподіванкою, оскільки я нікого не чекаю. Насилу відриваю голову від подушки, натягую на себе футболку і джинси, і йду до дверей. На домофоні висвічується стривожене обличчя Віки і від подиву я припіднімаю брову. Час – майже одинадцять ночі.

— Віка? Все в порядку? – відкриваю двері і поглядаю на тоненьку фігурку дівчини.

— Так, тобто ні, не зовсім.

Вона протискується до мене в квартиру і різко зачиняє двері, відрізуючи нас від  вух сусідів. Видно що нервує, не знає з чого почати. Блукає поглядом по кімнаті, затримуючись на жіночому одязі на вішалці і на поличці зі взуття. 

— Її тут немає, — хмикаю я, здогадуючись кого вишукує Віка.

Вона винувато дивиться на мене, підтискає губи і прочищає горло: 

— Мені дуже незручно, що так вийшло, — її голос звучить тихо і глухо. — Пробач, будь ласка. Я просто не очікувала, що дівчина яка так багато знає про тебе, та ще й вагітна, може виявитися абсолютно сторонньою людиною. Якщо вона щось вкрала я все поверну, клянуся, — палко вигукує вона, — але я впевнена що Іра порядна, я досить добре встигла познайомитися з нею за ці місяці. Просто потрібно дати їй шанс все пояснити. Ти ж не заявив на неї в поліцію? 

— Ні, — качаю головою. 

— Добре.
Вибач мені, серйозно, я цілий тиждень набиралася сміливості щоб зайти до тебе. Ти навіть не уявляєш як мене гризе вся ця ситуація. 

— Проїхали. Все гаразд, — втомлено вимовляю я, потираючи очі. 

— Точно? 

— Ага. 

— Гаразд, тоді я піду поки Ігор не схаменувся? Ти ж знаєш його, — Віка закочує очі і при згадці про чоловіка на її обличчі з'являється ніжна посмішка. Кохає все-таки. А шкода. 

Вона зволікає. Береться за ручку дверей, але йти не поспішає. Обертається. Дивиться на мене похмурим поглядом, наче хоче сказати щось ще. Не витримує: 

— Слухай, я не можу додзвонитися до Іри. Телефон відключений вже тиждень, ти не знаєш як вона там?

Я тяжко зітхаю. Іра. Тільки ж пішов на угоду з совістю і вирішив, що якщо вона не прийде до тями через кілька днів, то спробую знайти її родичів. Напевно ж хвилюються, якщо навіть Віка он сполошилася.

— Ірина... вона. Хлопчик здоровий, але пологи пройшли не зовсім вдало і вона знаходиться в реанімації, — видаю на одному диханні.

— Що? О, боже мій! – в її очах палає переляк за руду, вона обіймає себе за плечі і прикушує губу. – Як же так? Що кажуть лікарі? Ти був там?

— Так, сьогодні. Поки ніяких точних прогнозів. Я купив всі ліки, заплатив за палату, за дитиною теж доглянуть. Вони вирішили, що я батько і хотіли впарити мені пацана, — закочую очі та нервово посміхаюся. 

Я не відводжу погляд від Віки і чекаю що вона скаже мені щось на кшталт: "Ти зробив все правильно, Макс". Це повинно заспокоїти мою совість, але чую я зовсім інше.

— Ми повинні забрати дитину, — з твердістю в голосі промовляє Віка і проходить в кухню. Сідає на високий стілець і задумливо дивиться перед собою.

— В якому сенсі – ми повинні забрати дитину? — Іду за нею і зупиняюся навпроти. 

— Якщо вони думають що ти батько, то віддадуть тобі його без проблем, — вона впивається в мене чіпким поглядом своїх синіх виразних очей, в яких палає рішучість. — У тебе тут є всі умови для малюка: ліжечко, коляска, памперси – Іра все купила. Я допоможу тобі з хлопчиком, Надійка вже підросла, з нею набагато простіше, так що ми впораємося. 

— Ні, — категорично заявляю я. 

— Максиме, уяви якби це був твій син, а тебе не було б поруч.

— Якщо б працівники пологового будинку віддали мого сина якомусь лівому мужику, я б засудив їх.

— Це інше. Іра гарна дівчина, Макс. Ми подружилися з нею і вона насправді дуже сильно кохає... свого хлопця. Слухай, а може ви це... ну, познайомилися в клубі, провели разом ніч, а потім ти забув про неї? Можливо, це і справді твоя дитина?