Глава 8

Макс

Я хмурюсь. Що ж, варто було з самого початку прояснити всю ситуацію, щоб не було потім ось таких сюрпризів, але я так хотів чимшвидше звільнитися від довгих пояснень, що в минулий раз просто мовчки погодився зі всіма припущеннями лікарів в надії, що бачимося ми в останній раз. І я навіть припустити не міг, що їм в голову прийде думка вручити мені чужу дитину. 

Я прикриваю очі і різко видихаю, щоб заспокоїтися і не наговорити зайвого. Вся ця ситуація, м'яко кажучи, почала виходити з-під контролю.

— Послухайте, сталася помилка. Це не моя дитина, і раз Іра не опритомніла, то нехай ще побуде у вас.

Після цих слів я сподіваюся спокійно покинути будівлю пологового будинку і в найближчому майбутньому не повертатися сюди. Мені вже навіть не хочеться знати як незнайомка потрапила до мене в квартиру. Мені потрібен просто спокій. Хоча б на кілька тижнів. Тому що перед очима все ще мигтять хвилі, у вухах гул мотора, а по ночам — безсоння, тому що я звик до нічної вахти і за півроку повністю збив режим сну.

— Та-а-ак, все зрозуміло, — простягає Євгенія - як її там? — знімає окуляри в тонкій оправі, відсуває в бік пошарпаний журнал із записами і дивиться на мене чіпким поглядом. – Знаєте скільки я надивилася на таких як ви за роки своєї роботи?

Я запитально припіднімаю брову. Цікаво.

— Народжують, а потім кидають своїх дітей. І грець з тими одинокими матерями без гроша в кишені, але ви, Максим, по вам видно що ви людина не бідна і дитину в змозі підняти. 

Її погляд проходиться по масивному золотому браслету на моїй руці моїй, по дорогому светру, хоча сумніваюся що вона знає толк в брендах, а от за брелком на моїх ключах не складно здогадатися яке авто я вожу. І воно вже точно не з дешевих. 

— Я розумію що це шок для вас, розумію що з дитиною матері у вас можуть бути не найкращі стосунки, що ви навіть не уявляєте що робити з хлопчиком, але ж є родичі в кінці кінців, няні. Ваша дружина ціною свого життя народила вам малюка, а ви ось так... Якщо ви відмовитеся від хлопчика, то його віддадуть у будинок маляти і він пробуде там до тих пір, поки Ірина не прийде в себе. Ви уявляєте, який це стрес для дитини? Хто там буде приділяти йому належну увагу, дарувати любов і турботу? Чи зможете ви спокійно спати по ночам, знаючи, що ваш син лежить один в ліжечку і недоїдає?

Вона намагається тиснути на жалість і я навіть не переймаюся, от тільки проблемка — це не мій син. Тому нічого не вийде. Жодних мук совісті і що там у мене ще має прокинутися?

Її полум'яну промову перериває стукіт у двері. Я повертаюся на звук і спостерігаю за тим, як дівчина в білому халатику входить в кабінет зі згортком в руках.

— Ось, тільки що поїв, так що спатиме всю дорогу, - вона підходить до мене з широкою посмішкою на обличчі і намагається вручити «конверт», всередині якого знаходиться рожевий і трохи страшненький хлопчик. Мати його начебто нічого така, напевно, в батька пішов. 

— Ні, ні, — піднімаю долоні вгору, відмовляючись брати малюка на руки, а потім звертаюся до завідуючої пологового будинку. — Послухайте, сталася насправді невелика плутанина. Мене теж звати Максим, але я не батько цього хлопця, тому не збираюся забирати його. Якщо потрібні гроші – будь ласка, я готовий дати їх, але таку відповідальність на свої плечі брати точно не буду. Та й що мені з ним робити? Давайте я спробую відшукати якихось родичів Ірини або справжнього батька і нехай вони піклуються про нього?

— Молодий чоловіче, ви остаточно заплутали мене. Минулого разу ви не заперечували що це ваш син, на цей раз ви говорите зовсім інше. Що мені робити з дитиною? Ви можете визначиться нарешті? 

— Хай за ним хтось догляне. Я заплачу. І якщо можна, я хотів би забрати особисті речі Іри, телефон і документи. Мені потрібно зв'язатися з її рідними. Я залишав вам сумку в минулий раз, пам'ятаєте?

Завідуюча підтискає губи. Невдоволено дивиться на мене. Зітхає. Вона явно незадоволена ситуацією і моя відмова забирати дитину додала їй головного болю.

— Так, звичайно. Марта, принеси, будь ласка, речі Антонової.

— А... а куди дитину, Євгенія Олександрівна? — розгублено питає та. 

— Назад в палату, чула ж: батько раптом виявився несправжнім батьком, — уїдливо відповідає вона, безумовно, не повіривши мені. — Попросіть когось із матусь поки що годувати хлопчика.

Кілька миттєвостей вона мовчить, задумливо дивлячись у спину Марти з дитиною, а коли за ними закриваються двері, знову переводить на мене свій чіпкий невдоволений погляд.

– А ви, Максиме, сподіваюся, якнайшвидше знайдете родичів вашої... "не дружини".

— Звичайно, — киваю у відповідь і відчуваю що ця відпустка пройде весело. Тиждень як повернувся, а все стало тільки гірше.

Я мовчки чекаю поки медсестра принесе мені речі Ірини, прощаюся і виходжу на вулицю. У ніс вдаряє свіже повітря, стираючи собою лікарняний запах. Через дорогу помічаю аптеку, насамперед купую все по списку і повертаюся на територію лікарні, намагаючись знайти потрібний корпус. Добрих півгодини чекаю на лікаря, потім в пів вуха слухаю про те, що він говорить і коли мені набридає ця балаканина - просто питаю скільки грошей потрібно. На цьому питання вичерпано.

До машини повертаюся на взводі, весь день пішов наперекосяк через цю горе-маму, нервово витряхую вміст жіночої сумочки прямо на сусіднє сидіння і знаходжу смартфон. Останньої моделі, як і у мене. Нехило.Підключаю до зарядки і розчарування стогону.  Пароль.  Або відбиток пальця.  А у мене немає ні того, ні іншого.  Що ж, гаразд, значить - не судилося.  Прийде до тями, сама знайде і родичів, і батька дитини.  Не буде ж вона й справді цілий рік валятися без свідомості?